Ви знаходитесь: Головна Актульне інтерв'ю Актульне інтерв'ю Розмова про головне або Три дні у волонтерській команді єпископа Володимира Брички
П'ятниця, 25 грудня 2015, 06:47

Розмова про головне або Три дні у волонтерській команді єпископа Володимира Брички

Автор  Ирина
Оценить
(1 голос)

1188_gol

    На одному з християнських сайтів є цікавий додаток – «Виміряй температуру свого християнства». Простенький тест дає характеристики теплого християнина (позначки «холодний» та «гарячий» ви натискаєте за логікою речей). Результати з’являються на загальній шкалі – така собі візуалізація духовного стану. На щастя, у житті – гарячих християн видно здалеку без будь-яких тестів, їх справи говорять самі за себе.
    Про це подумала, коли працювала над матеріалом про роботу п’ятидесятницьких церков на сході України. У нашому братерстві цей напрямок курує єпископ Володимир Бричка, який сам здійснив уже близько сорока поїздок на прифронтові території. Цього року мені пощастило разом із Володимиром Дмитровичем відвідати Донеччину і Луганщину у команді волонтерів. Неопубліковані уривки з репортажу того часу та роздуми єпископа – у свіжому інтерв’ю до вашої уваги.

    Тисяча кілометрів в один бік

1    З Києва ми виїхали близько дванадцятої ночі у вівторок. Десь о третій наздогнали одну зі своїх фур (64 куби лісу, переважно дошки та брус для ремонту пошкоджених обстрілами будинків). Перехопили у придорожньому кафе і знову кілометри… Світанок зустріли вже на Харківщині.

    В екіпажі нас шестеро. Окрім мене та єпископа Брички, пастор з волинського села Лище Микола Климчук, директор рівненської місії «Добрий Самарянин» Ростислав Боришкевич та директор міжнародного благодійного фонду «Мир» (с. Оженин) Анатолій Хочай із сином Романом. Користуючись нагодою, починаю розпитувати єпископа про служіння.

    «Перша моя поїздка з гуманітарною допомогою на Схід, а точніше на Південь, була у березні 2014 року, після того як я потрапив на кордон із Кримом і побачив тих хлопців: обмундирування нікудишнє, умови жахливі. Потім з нашої Карпилівки (село на Рівненщині – ред.) хлопців в армію забрали, то стали до них їздити. Пізніше дізналися про базу переселенців у Святогорську... І кожного разу думаю – оце вже останній. А що зробиш, дзвонять, просять!»

    «І як це ви отак тижнями їздите?» – пробую випростати затерплі від цілонічного сидіння ноги.

    «А, нічого, звик. Правда, ноги трохи набрякають, бо з Рівненщини на Донеччину більше тисячі км в один бік».

    Володимир Дмитрович повідомив, що цього разу наш екіпаж супроводжує дві фури з лісоматеріалами – на Слов’янськ та на Сєвєродонецьк (кошти на них виділив центральний офіс ЦХВЄУ), а також кілька вантажівок з продуктами і одягом, які розвезуть вантаж по містах Донецької і Луганської областей та доставлять на місію у Бердянськ, яка утримує дітей, вивезених із зони АТО. З нами у бусі подарунки для військових – різні потрібні в польових умовах дрібнички: від голки з ниткою та дзеркалець для бриття до цукерок (їх потім роздавали на блокпостах). Весь вантаж цього разу склав 140 тон.

    Для довідки. Загалом за час подій на Сході Церква християн віри євангельської України пожертвувала колосальні суми. Тільки продуктів та товарів першої необхідності християни направили близько 90 фур – це майже 2 тис. тон!

    ***

2- Я намагаюся не афішувати свою роботу, особливо в Інтернеті, – каже Володимир Бричка. – Адже соціальними мережами користуються люди по обидва боки фронту. Та й, скажу чесно, не всі можуть зрозуміти наше служіння. Інколи доводиться співпрацювати й з тими, хто по той бік. І не тільки домовлятися про звільнення полонених, час від часу допомагаємо (їжею, одягом) людям. Вони також наші брати й сестри, і просять про допомогу. Я не ділю людей на добрих і поганих, сепаратистів і не сепаратистів. В основному, там бідують слабкі й старі люди, бо хто міг, той поїхав звідти. Ми не можемо не звертати на них увагу, я вважаю це буде не по-християнськи. Є люди, які заробляють собі славу, надаючи допомогу на Сході, то їхнє право…

    Ізюм – Слов’янськ. Зустріч з Геннадієм

3

    У місті Ізюм нас чекала маленька винагорода за час, проведений у дорозі, – сніданок у кафе «Семь ветров» з чудесною панорамою за вікном. За містом – перший блокпост, далі Донецька область. В’їжджаємо. Це перша моя поїдка у зону АТО, тому не диво, що згадалися різні історії, здатні полоскотати нерви (про зниклих волонтерів і тому подібне). Ще й, як на те, щось «полетіло» у ходовій, мотор заскреготав і ми стали.

    Виручати приїхав брат Геннадій Лисенко зі слов’янської церкви «Добра звістка», який на буксирі доставив авто до міста, а потім служив транспортом увесь час нашого перебування на Сході. Цікаво, що Геннадій (як потім виявилось, компанійський, із гарним почуттям гумору брат) виглядав доволі колоритно, як для протестанта: борода і хрест на грудях – ну, просто-таки молодий батюшка, тільки без ряси. «У наших умовах хрест робить чудову справу, – каже він. – Люди одразу орієнтуються, що перед ними священик. Досить часто підходять, просять благословити і помолитися».

Читайте також: "Медичне обладнання на суму понад $800 тис. передали церкви ХВЄ США лікарям Головного військового клінічного госпіталю України"

4

   Слов’янськ, місто обласного підпорядкування, зустрів нас буденними клопотами. У більшості житлових районів, де ми побували, слідів від обстрілів залишилось небагато. Утім поряд з СТО, де ремонтували наш транспорт, ще чекає реконструкції розбомблений дитсадок: знесло частину даху і стіну на верхньому поверсі. На фіртці, яку раніше дбайливі батьківські руки відкривали для своїх малюків, тепер пробоїни від розірваного металу, на території тихо, нікого не видно (картина примушує внутрішньо здригнутися).

   Через два дні, дорогою додому, ми заїхали в інший район Слов’янська, на окраїні, де дух війни закарбувався значно сильніше – вщент зруйновані будівлі, в тому числі приватні будинки, були в такому стані, що, як кажуть, легше збудувати наново. Живого місця не залишилось…

    ***

5- Люди іноді запитують, що мене спонукало їздити на Схід і чи не хотілося вже все кинути. Скажу чесно – хотілося, і не раз. Особливо, коли попали під обстріл... Та Слово Боже каже: «А роблячи добре, не знемагаймо, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо». Я не очікую, що пожну на Землі, волонтерство – це така робота, що інколи може обернутися тобі докором, бо кожен на те має свою думку. Хтось, можливо, думає, що ті люди на Сході не заслуговують такої жертовності, стільки добра (часто вони вороже настроєні до западенців і «київської влади»). Але коли ти бачиш цих людей, їх нужденність, те, як вони зі сльозами на очах беруть допомогу – це надихає далі працювати. Навіть, коли залишаюся вдома, все одно продовжую працювати: люди дзвонять, просять допомогти, звертаються через соцмережі.

    …Думаю, що це є промисел Божий. Звичайно, заради цього доводиться жертвувати своїм часом і здоров’ям… Але це можливість засвідчити людям про любов Божу. Іноді доводиться вивозити і 200-их, і поранених. Коли бачиш, як родина зустрічає вдома бійців, яким ти допоміг повернутися, отримуєш велике задоволення. Тоді втома недоспаних ночей минає.

    Дуже приємно, коли отримуєш допомогу на служіння від інших церков. Робота завжди є, адже допомоги потребує багато людей, і навіть, коли думаєш, що це остання поїздка, все одно Бог дає силу, підтримує, і служіння продовжується.

    «Ми втекли з котла»

6_    Коли Слов’янськ був окупованою територією (з 12 квітня по 5 червня 2014 року), бойовики ДНР захопили приміщення євангельської церкви «Добра звістка», пастором якої є Петро Дудник. У підвалі Божого дому вони влаштували склад боєприпасів. Але милістю Божою молитви тут не зупинялися, і Бог явив чудо – приміщення не постраждало. Після звільнення Слов’янськ став містом, в якому знайшли тимчасовий чи постійний притулок тисячі переселенців із зони АТО.

    У день, коли ми прибули на місце, хол церкви був повен народу, люди очікували на богослужіння. Сестра Аліна, з якою я познайомилась, виявилась переселенкою: «Ми втекли з Іловайська у серпні, коли там почалися бої. Бомба розірвалась на городі, в хаті вибило вікна. Добре, що в той момент усі були в будинку, бо крім наших двох дітей з нами було ще двоє дітей наших друзів. Тоді чоловік сказав: «Їдемо звідси!» Ми нашвидкуруч зібрали речі, сіли в авто і поїхали, спочатку в Харцизьк до батьків, потім були в інших містах, і ось зупинилися у Слов’янську».

    Окрім Аліни, чоловік якої в Іловайську служив пастором харизматичної церкви, я познайомилась ще з кількома вірянами. Усі вони виявились переселенцями з різних міст Донецької та Луганської областей, і у всіх свої непрості історії, про які не дуже хочеться згадувати.

    ***

7- Взагалі, трапляються різні люди, буває так, що спілкуєшся з людиною і розумієш, що вона налаштована проросійськи і не збирається змінювати свою точку зору, але ти їй все одно допомагаєш, возиш продукти. Наша мета – не перепрограмувати людину, чи «купити» її, ми просто виконуємо свій обов’язок. Вони самі повинні змінити свою думку, проникнутись тим, що для них роблять, побачити мотив.

Інколи навіть здається, що ми даємо більше ніж маємо, але часто люди не розуміють це, тому що вони ніколи таким чином не допомагали іншим й не знають, що так взагалі можливо. Але ті люди, які відчули і зрозуміли наші мотиви, хто був у нас вдома, в церкві – вони вдячні.

Ми привезли до нас в Карпилівку майже 40 переселенців. Вони самі кажуть: «Не дивуйтесь нашому ставленню, адже роками нам розповідали про бандерівців, про катування людей». Це одна жінка таке сказала, мати восьми дітей, яка часто повторювала «краще нехай будуть у нас росіяни». Але її думка змінилась, коли її та її дітей саме бандерівці благословили і підтримали у важкий час. Зараз вона дуже вдячна нам, називає мене батьком.

    Красноармійськ – Добропілля – Слов’янськ

9    Під час поїздки наш автобус часто нагадував штаб-квартиру: Володимир Дмитрович та інші брати в телефонному режимі курували пересування та відвантаження гуманітарного вантажу. Церковний бус (наш «застряг» на СТО, як мінімум, на добу) взяв курс на Красноармійськ. Праворуч за вікном пропливла гора Карачун, в’їхали до Краматорська, минули Новотроїцьке... У Красноармійську заїхали до міського терцентру соцобслуговування населення, де оформили папери на гуманітарний вантаж, що прибув із нами, і знову дорога до Слов’янська. З часом помітила, що БТРи на дорогах вже менше привертають до себе увагу – людина до всього звикає… 

    Назад їхали через Добропілля. Типово шахтарський краєвид за вікном заворожує погляд, велетенські терикони виглядають доволі живописно. Тут, на базі місцевої церкви ХВЄ, розташовано невеликий перевалочний пункт: у наш автобус завантажують засоби гігієни, привезені сюди однією з вантажівок. Після чого місцеві брати напоїли нас теплим чаєм та пригостили бутербродами – дуже вчасно, треба сказати.

8    Під час цього імпровізованого фуршету (у складському приміщенні кожен примостився на чому прийшлось) точиться розмова про доволі сумні речі. Виявляється, що офіційна перепустка з окупованих територій і назад коштує до 5 тисяч гривень, тому люди на свій страх і ризик купують «липові» за 500, і попадаються на блокпостах… «Западенців на блокпостах ще можна впросити, пускають біженців, а більшість завертають, чекають «на руку», – розповідає один із братів. – Було таке, що людей з продуктами із супермаркету не впустили. Кажу – та що ж ви робите? Хіба не зрозуміло, що останню довіру до України у цих людей вбиваєте?!» Гірко це усвідомлювати, але корупція як іржа, проїла наше суспільство. Та перемога над нею починається з молитви Церкви.

***

- Бувають різні ситуації і одна велика приємна подія може компенсувати 100 маленьких неприємних. Якось ми допомогли визволити з полону бійця, доставили його до лікарні з обмороженими кінцівками. Родичі цього чоловіка не знали, хто це зробив. А одного разу я проповідував на євангелізації і розповів про цей випадок. Тоді до мене підійшла молода жінка з великим букетом квітів і зі сльозами на очах сказала: «Я дочка того чоловіка, якого ви врятували. Усім серцем дякую!» Я сказав їй, що ми просто виконуємо свій християнський обов’язок.

Читайте також: «400 нових церков за наступні 5 років» 

    «Вантаж – 64»

11    Наступного дня підйом о шостій. Мене взяла на ніч благословенна родина Дудників, пастора Петра і його дружини Тамари (серед дев’яти дітей у сім’ї семеро – прийомні, здебільшого колишні безпритульні). Поснідали, і знову в дорогу.

    На виїзді зі Слов’янська ліворуч село Семенівка, де ще видніються сліди війни, зруйновані дахи, стіни. Геннадій збирає паспорти, їдемо на Луганщину, в Сєвєродонецьк. Дорогою зупиняємось на блокпостах, де Володимир Дмитрович роздає військовим різний крам: зубні щітки, бритвені станки, пральний порошок і таке ін. Під Лисичанськом знову помітні наслідки боїв, минаємо ще два блокпости. У місті призначення наш маршрут – до облдержадміністрації (до Сєвєродонецька перенесли обласний центр з окупованого Луганська). У владних кабінетах нас привітно зустрічає Ольга Лішик, заступник голови Луганської ОДА. Гострих потреб у області багато, а вантаж цього разу у християн-волонтерів особливий – 64 куби лісу, брус, дошки для відбудови житла…

10

    Навантажена «під зав’язку» фура йшла із запізненням на кілька годин, тому ми направились відвідати інші заплановані об’єкти. Цього разу секретний: мені заборонили будь-що фотографувати і загалом порадили заховати камеру подалі. Машини «швидкої», танки, військові в формі з жовто-блакитними позначками – усе це складало відчуття близькості фронту. Утім, тут вже добре було чути глухі удари, так стугонить земля під час обстрілів.

    Зустріч у великій родині

    Коли дісталися до місця розвантаження лісоматеріалів, Володимир Дмитрович  за мить уже був на фурі. «Ось так покладіть брус, ось так давайте, спускаймо!» - радить єпископ, і робота пішла значно жвавіше. Оптимізувавши процес, Володимир Бричка витирає спітніле чоло і посміхається: «Ну що, поїхали ділі?» 

13

       Дорогою відвідали місіонерську церкву в одному з населених пунктів. А повернувшись до Слов’янська, завітали в гості до Олени Величко, вдови одного з чотирьох убитих сепаратистами служителів церкви «Преображення Господнє». Бойовики ДНР захопили Володимира Величка разом із ще одним дияконом Віктором Брадарським та двома синами пастора церкви Рувимом і Альбертом Павенками одразу після богослужіння на свято П’ятидесятниці у 2014 році. Батько восьми дітей більше так і не повернувся додому…

    По тому, як зустрічали єпископа з Рівненщини у цій родині, стало зрозуміло, хто намагався зігріти зранені болем серця у найтяжчий період. Молодший синочок, почувши голос гостя, стрімголов кинувся у його обійми з вигуками: «Ура, дєдушка!» Старші дівчата й хлопці теж радо обіймали єпископа. Володимир Дмитрович (він сам батько 14 дітей, двоє з яких прийомні) у час, коли сім’я особливо гостро переживала втрату чоловіка і батька, забрав їх до себе на Західну Україну, де були деякий час.

***

15- Якщо говорити про настрої людей на Сході, то ми розуміємо, що зміни – це процес, і за один день не настануть. Сказано: «Роблячи добре, не сумуймо, бо свого часу пожнемо, коли не ослабнемо».

     Хоча не завжди бачиш результат своїх зусиль таким, яким би хотів, розумієш, що, однак Бог тебе благословляє. У цьому році в нас був великий врожай картоплі, у мене на городі одна картоплина – півкілограма виросла! Це ж благословення від Бога!

14     До речі, зараз ми робимо запаси на зиму – у прифронтових зонах люди нічого не садили. Шукаємо склади, купуємо багато овочів. Кошти на них частково самі шукаємо, частково приходить через головний офіс ЦХВЄУ, Михайло Степанович виділяє. А знаєш, скільки це коштує? Наприклад, щоб машину капусти на Схід завести, треба 160 тисяч гривень. А Бог благословив вже не одну завезти.

     Територія, де потрібна допомога, потроху звужується: в таких містах як Лисичанськ, Слов’янськ, Сєвєродонецьк люди вже трохи ожили, самі шукають способи виживання. Зараз, в основному, потребують допомоги прифронтові зони, такі як Попасна, Авдіївка, Красногорівка – там ми мусимо допомагати.

Читайте також: Польові нотатки капелана

Дорога додому

IMG_4452Так трапилось, що наш транспорт  у черговий раз дав збій, тому двоє братів залишились у Слов’янську, а для решти команди місцеві пастори придбали квитки на поїзд. У купе з нами їхала середнього віку жіночка з Донбасу. Говорила українською, та гіркота й образа, що звучала в її голосі (розповіла, як наші добровольчі загони заходили у її місто), не давали їй почути і розділити моє захоплення роботою християн-волонтерів. «Це добре, що ви допомагаєте людям, але краще б у цьому не було потреби» - риторично зауважила жінка.

І що сказати на оте – «краще б»?..  Хочеш ти, чи не хочеш, а приходить пора екзаменів. Для віруючих людей – це час поговорити про головне в житті, про те, що насправді визначає твою віру, готовність служити... визначає «температуру твого християнства».

Записала Ірина Столяр

 


Изменено П'ятниця, 25 грудня 2015, 06:51