Ви знаходитесь: Головна Відділи Місіонерський Новини Покликані дарувати надію

Покликані дарувати надію

kenijaЩе з 2000 року ведеться навчання в Тернопільському біблійному інституті «Серце допомоги», де протягом семи місяців студенти отримують теоретичні та практичні знання, які згодом застосовують у місіонерстві. Випускники цього інституту працюють у Кенії (Африка), Узбекистані, Туркменістані, Киргизстані. Зараз ще одна група місіонерів готується до поїздки в Індію, де має намір працювати з дітьми, батьки яких загинули під час нещодавніх переслідувань християн.

Про свою роботу в Кенії розповідає Надія МУДРІЄВСЬКА.

Ось уже півтора року я служу дітям в Кенії, що в екваторіальній Африці. Коли ми зустрічаємося з християнами України, то багато хто з них запитує: «Чому ви поїхали саме туди?» Я не можу відповісти за всіх, але скажу, що в кожного з нас є своє покликання, є Бог, Який веде нас туди, де ми маємо бути. Головне — чути його голос.

Коли я навчалася в місіонерському інституті, то знала, що Африка — це бідна країна, що багато хто там помирає від голоду, але до кінця не розуміла всієї складності ситуації і не могла повірити, що в ХХІ столітті може відбуватися щось подібне. Та коли приїхала в Кенію і побачила, що там відбувається, то зрозуміла, що Україна — це благословенна, багата, прекрасна держава і що я надто мало дякувала Богові за країну, в якій виросла. Те, що маємо ми, не мають люди в багатьох країнах світу.

Коли ми приїхали в Кенію, то поселилися в будиночку в кварталі більш-менш безпечному для проживання білих людей. За хвилин п’ять ходьби від нас було поселення з красивою назвою Шима-Латева. В цьому поселенні жили переселенці з навколишніх країн, люди, які в пошуках кращої долі знайшли собі тут житло, їжу або ж просто воду. Те, що ми побачили там, важко назвати навіть селом. Житло – це халабуди, сплетені з гілок та обліплені глиною з коров’ячим кізяком, а накриті шматками целофану та шинами від автомобілів чи іншим сміттям. І в таких умовах жило дуже багато людей. На багатьох з них практично не було одягу. А той одяг, який був на них, схожий на лахміття. Люди худі, босі, брудні. Серед них дуже багато дітей. І що мене тоді дуже здивувало: ці люди дуже привітні. Коли вони бачили нас, то усміхалися і вітали нас на своїй землі.

Коли ми прийшли в це поселення, то були чи не першими білими людьми, які ступили на цю землю. Деякі люди казали, що ми боги, інші — що ми духи. Діти підбігали й торкалися нашої шкіри, щипали нас, кусали, смикали за волосся, і не могли зрозуміти, що за дивні створіння прийшли до них. Вони постійно вигукували: «Музунгу, музунгу!», що означало «білі». Згодом вони почали звикати до нас і розуміти, що ми такі ж люди, як і вони.
Ми знали, що в Кенії є школи, але тут бачили дуже багато дітей шкільного віку, які безцільно блукали по вулицях. І як нам розповіли місцеві жителі, школи тут надто дорогі, у них навчаються тільки діти дуже забезпечених людей. А тут живуть ті, які часто не мають навіть їжі, а про школу навіть не йдеться. І якщо навчання для наших дітей – нав’язливий обов’язок, то для їхніх дітей — це розкіш, це шанс вирватися з тієї бідності, у якій вони перебувають.

Саме в той час ми шукали, чим служити цим людям, і Бог дав нам бажання навчати їхніх дітей. Для цього орендували церковне приміщення, яке було побудоване так само, як і хатинки в селі. Це невелике приміщення, без підлоги, в якому стояли примітивні лавки. У нас не було парт, тому діти ставали навколішки на землю і виводили свої перші літери на цих лавках. Зараз у нашій школі понад 120 дітей. Їх кількість постійно змінюється, оскільки батьки часто мігрують. Окрім грамоти, ми вчимо їх Божих істин.

Одного разу ми розповідали дітям про те, як Ісус нагодував людей хлібом і рибою. У той день за першою партою сиділа Фаріде, одна з наших улюблениць, і вона весь урок плакала. У кінці уроку ми запитали її, чому вона плаче, і дівчинка відповіла, що три дні не їла. Це була наука не для дітей. Бог учив нас. Ми так багато розповідали дітям про Бога, про Його любов і турботу, а вони сиділи перед нами голодними.

Після цього, щоб краще зрозуміти, чому тут склалася така ситуація, ми стали відвідувати їхні халупки і побачили, що в кімнатках, розміром 2х3 або 3х3 квадратних метри жило по восьмеро людей. Коли йшов дощ, вода затікала в їхні оселі й намочувала те ганчір’я, на якому вони спали. А в цей час діти з целофановими кульками на голові стояли на вулиці, чекаючи, коли мине негода. А після дощу вони поверталися в халупки і лягали спати на ці мокрі «постелі». Кухнею слугують три камінці, на які ставлять примітивну плиту. Так готують їжу. І коли нас пригостили тією «їжею», яку вони зазвичай споживають (це угалі — кукурудзяна каша, зварена на воді, без солі й цукру), то вона була гіркою, липкою і її неможливо було проковтнути. Але ця каша є дуже ситною, і їдять її один раз на день, на ніч, щоб не відчувати голоду. Ситуація з Фаріде була ще не найгіршою. Згодом ми стикалися з випадками, коли діти не їли навіть до тижня, тому що батьки не могли знайти роботи чи продати дров, яких вони нарубали в лісі.

Так Бог спонукав нас розпочати проект «дистанційне всиновлення», за яким українські сім’ї підтримують певну дитину в Кенії. У нас уже є близько 200 таких дітей. Тепер ми, розповідаючи дітям про те, що Ісус турбується про них, можемо спокійно дивитися їм в очі. Вони самі це бачать, щомісяця отримуючи продукти: рис, кукурудзу, чай, цукор, олію. Вони вже можуть харчуватися набагато краще.

Також ми організовуємо для цих людей медичне обстеження. Для цього наймаємо африканських лікарів і виїжджаємо в далекі від цивілізації поселення, де ще живуть племенами. А ще через лікарів, які добре знають мову суахілі, доносимо цим людям вістку Євангелії. Ми роздаємо їм книги їхньою мовою, молимося за них і бачимо, як змінюється життя цих людей.

Хочу розповісти про один випадок, який стався безпосередньо з нашою командою. Коли ми приїхали в Кенію, то поселилися в досить гарному будиночку, колись побудованому англійцями. Інколи в ньому була вода, інколи було світло, тому ми мали досить непогані умови для проживання. Цей будинок ми наймали дуже дешево, тоді як решту будинків для білих орендувати дуже дорого. Ми спочатку насторожено сприйняли те, що цей будинок дуже дешевий, але власник нам пояснив низьку ціну його оренди тим, що там живе привид. Оскільки ми ніколи не стикалися з демонічними проявами, то не боялися ніяких привидів, і сміло поселилися в цьому будиночку. Протягом кількох місяців наше життя було досить спокійним, і ми почали забувати цю «легенду».

Через декілька місяців усі ми захворіли малярією. Нас мучив сильний головний біль, і ми молилися: «Господи, або забери цей біль, або приготуй до переходу». І ось в однієї нашої сестри почалася лихоманка. Ми відвезли її в лікарню (а рівень кенійської медицини дуже низький), де нам сказали, що вона може померти буквально за кілька годин. Ми молилися за неї, і Господь зберіг її. У той же час до нашої школи прийшли представники влади і сказали, що ми не маємо права вчити цих дітей, бо в нас туристичні візи. І тоді ж в нашому будиночку дійсно-таки з’явився «привид». Ми прокидалися від того, що нас огортав неймовірний страх. Та коли ми молилися, приходив спокій. Не раз бачили світло як від ліхтарика на стінах, хоч у кімнаті нікого не було, чули тупання, але ніхто не ходив. Наші брати, прокинувшись, бачили над собою чорне обличчя. Ми розуміли, що в цьому домі справді щось відбувається.

І ось одного разу нам зателефонував Михайло Резнік — директор нашого інституту і розповів, що братам в Україні було слово, що проти нас у Кенії чаклують місцеві шамани. Вони роблять це для того, щоб ми не навчали їхніх дітей про Христа. Тоді ми збагнули, що відбувається насправді, й почали наполегливо молитися. Нас підтримали наші рідні, наші церкви. І саме в той час ми воістину зрозуміли, що таке довіра Богові й сила молитви Церкви. Ми відчули, що малярія не турбує нас, наша сестра стала повністю здоровою, ми відновили заняття у школі, а наш «привид» зник раз і назавжди. Слава Богу!

Коли настав час їхати в Україну, щоб продовжити візу, то відчули фізичну слабкість. Думали, що це знову малярія, але лікар, до якого ми звернулися, стурбовано сказав, що це черевний тиф. Ми все ж вирішили нікому нічого не казати й летіти в Україну. Це було дуже небезпечно. Прилетівши в Україну, я не могла навіть з мамою обнятися, бо боялася, що заражу її. Ми стояли на певній відстані, дивилися одна на одну і плакали. Нас одразу ізолювали в інфекційному відділенні та два місяці обстежували. У той час наші рідні та церкви знову щиро молилися. І після цих обстежень виявилося, що ми не тільки не хворі на тиф чи щось інше, а в нас навіть немає тих хронічних захворювань, які були до поїздки в Африку. Наш Бог — сильний Бог!

Найдорожчим моєму серцю є служіння в кенійському шпиталі. Ми чули дуже багато різних історій, яким не йняли віри. Ми чули, що там бруд, антисанітарія і масово помирають люди, так і не отримавши медичної допомоги. Місіонери, які працювали в цій країні, сказали нам, що білих туди не впускають, але ми відчували поклик бути там. І сталось диво: завідувачка шпиталю дозволила нам малювати малюнки в дитячому відділенні. Це був єдиний шанс потрапити за стіни цього муру, тому ми погодилися на це.

Коли ми підійшли до цього шпиталю, то за кілька метрів почули сморід мертвих тіл, яких ніхто не прибирав. У бараках по 80 людей поряд з трупами лежали хворі люди, по 2-3 чоловіки на вузьких ліжках. Як виявилося, тут ніхто не турбувався про ізоляцію хворих один від одного. На одному ліжку могли лежати хворий на СНІД і на туберкульоз. Вони насправді не лікувалися, а ще більше заражалися. Зрештою, половина з цих хворих помирала. Померлих там не ховають, тому що дуже дорого. Зазвичай люди закопують своїх померлих у себе на городі чи в інших місцях.

Стіни відділень оббризкані кров’ю. Першого дня я об щось послизнулася. Коли глянула на підлогу, то побачила внутрішні органи людини. Їх ніхто навіть не збирався прибирати. Дитяче відділення, як на диво, було дуже охайним. Там лежали діти з діагнозом «недоїдання». Якщо ви бачили документальні кадри про голодомор, де показано людей, у яких тільки кості, обтягнуті шкірою, і божевільний погляд, то саме таких людей ми побачили, тільки не на картинках, а в реальності.

Ми хотіли допомагати цим дітям, але нам дозволили лише малювати якихось коників і собачок. Ми запитували Господа: «Чому так?» Та коли закінчили малювання, лікарі настільки прихильно стали ставитися до нас, що навіть дозволили заходити у відділення госпіталю, закриті для місіонерів. Ми там, хоч і не маємо медичної освіти, можемо робити перев’язки, бути присутніми на операціях, на пологах. Ми приходимо туди в будь-який зручний для нас час і можемо там вільно проповідувати. Ми молимося за цих людей, можемо доглядати за ними. Лікарі вчать нас, як це правильно робити. Так Бог відчинив нам ті двері, які були зачинені для інших місіонерів.

Були випадки, коли ми приходили до цих дітей надто пізно. Але вірю, що коли ми молилися за них навіть в останні митті їхнього життя, Бог все одно діяв. Не раз, дивлячись на мертві тільця, загорнені в простирадла, я молилася: «Боже, невже наша праця даремна?» Але Бог давав розуміння, що ми можемо принести світло в життя цих дітей, можемо виявити їм любов і зробити те, для чого ми були покликані, навіть за мить до смерті. А ми покликані дарувати надію!

Газета "Голос надії", 10,2011

Більше фото і відео на сайті журналу "Благовісник"

Місіонерський Відділ

Микола Синюк

завідувач місіонерського відділу ЦХВЄУ

єпископ

Місії союзу