Грудень 6, 2017 2 1916 Переглядів

Василь Павлов. Вiра, загартована випробуваннями

 У 2021 році українські п’ятидестницькі церкви будуть відзначати своє 100-річчя. Виникнення і поширення п’ятдесятницького руху пов’язують передусім з іменем Івана Воронаєва. Але самотужки йому б це не вдалося. Довкола нього було багато людей, вірних Господу, які багато зробили для поширення Слова Божого і ціною власного життя заплатили за ту віру, яку Господь вклав у їхні серця.

Володимир ФРАНЧУК видав книгу «Пробудження: від центру Одеси до околиць Росії», яку можна назвати знаковим явищем в українській християнській літературі. Ця книга — результат 30-річної дослідницької та письменницької діяльності автора. Окрім того, що оповідь охоплює двотисячолітню історію християнства і, зокрема, його поширення на території України, її провідною темою є саме пробудження початку минулого століття. На основі історичних документів, свідчень очевидців та інших матеріалів автор намагається розкрити подвиг віри, явлений основоположниками п’ятидесятницького руху. Одним з них є Василь Степанович ПАВЛОВ. Його ім’я вперше згадується у відомостях про перший обласний з’їзд служителів церков ХВЄ Одеської області, який відбувся 7-10 вересня 1924 року. На цьому з’їзді було утворено обласний Союз християн євангельської віри (ХЄВ), заступником голови якого було обрано саме Василя Павлова. Далі у книзі ми знаходимо безліч цікавих відомостей про життя цього служителя, які й пропонуємо сьогодні нашим читачам.

Перші роки життя та навернення

Василь Степанович Павлов народився у 1890 році. Своїх батьків він не знав. Тьмяні дитячі спогади залишилися тільки про матір, яка привезла його в дитячий притулок. Вона написала записку працівникам притулку, що хлопчика звати Василем, і залишила його назавжди. Потрясіння було настільки сильним, що хлопчик знепритомнів. Оскільки цей притулок був православним та іменувався на честь апостолів Петра й Павла, дітям, які виховувалися тут, давали прізвища Петров або Павлов. Так хлопчик став Василем Павловим. Згодом його передали на виховання одній бездітній молдавській сім’ї, яка жила в селі Слободзея. Прийомний батько хлопчика виявився грубим. Він поводився з хлопчиком суворо, а іноді й жорстоко. Умови життя були дуже важкими. Коли Василь трохи підріс, його змушували важко працювати, погано годували й часто били. Зрештою його знову забрали в дитячий притулок.

Пізніше хлопчика ще раз передали для виховання — цього разу старому Веремію. Дід Веремій ставився до хлопчика досить добре, і, здавалося, тепер він-таки отримав справжнього батька.

У селі Слободзея були віруючі люди, яких зневажливо називали «штундистами». Вони таємно проводили свої маленькі зібрання недалеко від дому, де жив Павлов. Саме вони й подарували 17-річному юнакові Новий Заповіт, читаючи який він прийняв Ісуса Христа й покаявся. Василь став християнином на все життя. Він почав ревно проповідувати Євангелію, свідчити про Бога своїм товаришам. Коли дід Веремій дізнався про це навернення, то вигнав його з дому.

Випробування віри

Ось що розповідає про це син Василя Павлова Микола: «З часу батькового навернення його господар став називати його не інакше, як «антихрист». Він не тільки принижував його, але й часто бив, не давав їсти, наполягаючи, щоб батько відмовився від «єресі». Але тато настільки полюбив Ісуса, що одного разу сказав господареві: «Мені краще померти з Христом, ніж жити без Нього». Ці слова так розлютили діда Веремія, що він схопив вила і хотів устромити їх у спину бідного сироти. Коли ж приступ люті відійшов, то він просив пробачення у батька, але не припинив своїх спроб добитися відречення від «єресі». Однак все було намарно.

Одного разу господар поїхав на тиждень із дому, закривши «антихриста» в льосі без їжі та води. Ключі забрав із собою і сказав: «Тепер побачимо, як твій Бог допоможе тобі й збереже». Так батько залишився в темному, сирому, холодному підвалі, не знаючи, скільки часу проведе там. Батько почав молитися. І раптом почув тихий голос, який назвав його ім’я. Спочатку подумав, що йому видалося, але голос повторився, і він побачив світло у стелі. Голос прошепотів: «Васю, ось шматок хліба й вода, але коли приїде батько — не видавай мене».

Бог прихилив серце сина господаря, який носив батькові їжу та воду й передавав її через «душник» у погребі.

Через тиждень повернувся господар. Він був п’яний, але пам’ятав, що його впертий працівник сидить напівмертвий у погребі. Коли відчинивши двері, він почув спокійний голос Василя, то злякався. Його плани та наміри зруйнувалися. Він зрозумів, що не зможе зламати цього юнака і що йому дійсно допоміг Бог».

Але на цьому старий Веремій не заспокоївся. Одного зимового вечора він виштовхав Василя в сорочці та босим із хати і повів на край села, змушуючи відректися від віри. Коли юнак відмовився зробити це, старий прогнав його і сказав, що вб’є, якщо ще раз побачить у селі.

«Побитий, роздягнений і босий батько знову звернувся до Господа: «Куди мені йти? Поможи мені!» Вирішив йти за вітром, куди приведе Бог. Скільки йшов, не пам’ятає. Раптом попереду вгледів вогник. Побіг до будинку і постукав у двері. Відчинила дівчина, і він почув, що в домі йде служіння. Та побігла кликати батька, щоб розповісти йому про дивного юнака, який прийшов до них. Коли ж підійшов батько, то побачив роздягненого молодого чоловіка, який на колінах палко дякував Богові. Господь привів його до братів та сестер, які оточили його ласкою та турботою».

Невдовзі Василь одружився. Всього з дружиною Харитиною в них з народилося п’ятеро дітей.

Ув’язнення та амністія

До 1914 року в них народилося двоє дітей. Але тут в країні почалася Перша світова війна — і молодого батька призвали на службу в царську армію. Як й інші християни, Павлов відмовився брати в руки зброю. Крім того, дуже багато бесідував з людьми про віру, проповідував Євангелію. Начальство змушувало його мовчати, але християнин все одно продовжував свідчити, за що не раз потрапляв на гауптвахту і був побитий. Одного разу після 25 ударів шомполами Василь знепритомнів. Лікар, якого викликали, зробив висновок, що той помер. Наступного ранку похоронна команда, яка прийшла підвал за тілом, налякалася, побачивши, що Василь сидить, притулившись до холодної стіни, щоб полегшити біль. Довелося перевести його в госпіталь, де він продовжував свідчити людям про Христа. Тому, зрештою, справу Павлова було передано у трибунал, який виніс йому смертний вирок.

Дружині дозволили один раз зустрітися з чоловіком. Вони тоді попрощалися назавжди… Харитина, повернувшись у село, зібрала там селян, які поважали сім’ю Павлових і написали ласт до царя, який у відповідь на їхнє прохання замінив смертну кару 20-річною каторгою. Однак невдовзі стався Жовтневий переворот — і всі політичні та релігійні в’язні були випущені на свободу…

Павлов із радістю повернувся на батьківщину і через декілька років, у 1921 році, заснував у Одеській області хутір Надія, де оселилося безліч його одновірців. (Цікаво, що коли в радянські часи повсюдно перейменовували населені пункти, те ж саме чекало й Надію. Але селяни повстали проти цього, не без лукавства заявляючи, що Надія — це дуже хороше слово, бо саме так звуть дружину Леніна. І це допомогло — влада відступила. Так і дотепер є село Надія в Розділянському районі Одеської області. І живуть там серед інших селян також і Павлови).

На початку 1924 року Василь Павлов приїхав у Одесу і побував там на зібранні християн євангельської віри. Там він почув про хрещення Святим Духом і почав досліджувати це вчення. У серпні цього ж року отримав хрещення Святим Духом, за що був відлучений від баптистської общини. Непорозуміння виникли й з дружиною, але згодом Господь вирішив ці питання.

Спочатку Павлов як проповідник активно працював на Одещині, а згодом переїхав у Північний Кавказ, де довго служив як благовісник. З його активною участю створювалися церкви в Ростові-на-Дону та його околицях. Син Павлова Георгій згадував також, що деякий час їхня сім’я жила в Армавірі, де також збудовувалися церкви Божі, започатковані братами з Ірану.

Загроза арешту і дивне збереження

У 1930 році відбулися масові арешти служителів братства ХЄВ. У той час Павлов знову жив у Надії. Була різдвяна ніч, коли до дому Павлових під’їхала вантажівка і чекісти грубо стягли хворого чоловіка з ліжка, підштовхуючи до виходу. Він зробив кілька кроків і в безсиллі впав, знепритомнівши. Переконавшись у тому, що він насправді у лихоманці й живим його можуть не довезти, чекісти вирішили залишити його вдома, наказавши згодом з’явитися в Одесу, в ГПУ, до слідчого Іванова.

Через кілька тижнів Павлов слухняно вирушив у ГПУ, але Іванова не було на місці. Василь прочекав його до вечора і, зрештою, хтось із помічників Іванова, не маючи вказівки, як діяти далі, відправив його додому, мовляв, викличуть, коли буде потрібно.

Чи то у перевантаженій арештами та пошуками машині репресій стався несподіваний збій, чи слідство прийняло Василя Павлова за його однофамільця Миколу Павлова, арештованого одночасно з Воронаєвим, чи то були якісь підступні задуми КДБ — невідомо, але Василя Степановича в Одесу так і не викликали.

Господні благословення на Кавказі

Виждавши певний час, служитель зрозумів, що Бог не даремно залишив його на свободі — треба продовжувати працю. До того він дуже багато працював на Кавказі, але так і не дійшов до дуже важливого міста, до якого так прагнув, — Баку.

Про перебування Павлова в Азербайджані розповідає Катерина Миколаївна Бойченко (в дівоцтві Казанченко). Ось її розповідь: «Хоча ми й були охрещені Святим Духом, але не бачили прояву духовних дарів у нашій церкві.У той час із Одеси в Баку приїхав брат Павлов. Він почув про нашу молоду общину в місті Сальяни і захотів відвідати нас. Тоді наша мама захворіла малярією і кілька місяців лежала в дуже важкому стані. Малярія дає дуже високу температуру, людина слабне, не хоче нічого їсти, тільки губи змочує водою.

Знаючи, що приїдуть гості, ми накрили столи. А мама лежала в спальні. Та коли гості увійшли в наш дім, брат Василь запитав: «А де господиня дому?» Ми сказали, що хворіє, і він одразу ж захотів її побачити. Після короткої розмови з мамою служитель запитав, чи вона вірить у те, що після молитви стане здоровою. Мама відповіла: «Так, вірю, але вам треба з дороги відпочити, поїсти, а потім вже за мене молитися». Але брат Павлов сказав: «Ні, без вас ми за стіл не сядемо, тому що радість буде неповною…»

…Ми допомогли мамі стати на коліна. Маму помазали оливою. Брат Павлов звершив дуже коротку молитву, буквально слів 10-12, поклав руки на голову хворій і одразу ж почав дякувати, що Господь почув його молитву і послав зцілення. Одночасно й хвора підняла вгору руки та почала голосно славити Бога… Вже на кухні я запитала маму: «Мамо, а ти справді здорова? Ти відразу дізналася, що зцілена?» Вона відповіла: «Коли брат молився і поклав на мене руки, то я відчула, що на мене зійшла сила і що я отримала зцілення, тому й почала славити Бога». Для мене це було велике чудо».

За час перебування в Азербайджані Василь Павлов трудився в Баку, Сальянах, російському селі Зубовка та інших населених пунктах. Поступово церква в Баку міцніла, було обрано служителя. Звіщати Євангелію там ставало дедалі важче, і сім’я Павлових повернулася в Україну. Це було влітку 1932 року. На той час дім молитви, побудований християнами в Надії, вже був конфіскований владою. На богослужіння збиралися в домі Павлових.

Арешт та ув’язнення

Невдовзі за ним приїхали. Цьому передував донос його односельчан, що Павлов «пророкує про настання часу голоду в Україні і попереджує людей, щоб ті запасалися зерном, тому що хліба скоро не буде». Павлова заарештували. А до великого голоду, від якого померли мільйони людей в Україні, залишалися лічені місяці…

Василь Степанович був засуджений особливою радою трійки у 1933 році за антирадянську агітацію і контрреволюційну діяльність і відправлений у застінки ГУЛАГу. Господь зберіг його життя в нелюдських умовах каторжних робіт у Карелії, потім його відправили на страшне будівництво в таборах Середньої Азії. Відомо також, що Павлов був у таборах під Карагандою, а останнім місцем його заслання було селище Ян-Гіюль під Ташкентом.

Це не пройшло безслідно для Василя Степановича. Здоров’я значною мірою було підірване. Було очевидно, що довго він не протягне. Але Василь Степанович чимсь приглянувся начальнику тюрми та його дружині, які з невідомих причин почали допомагати йому. І таким чином йому вдалося дожити до звільнення.

Звільнення з в’язниці та останні роки життя

Звільнили Василя Степановича під час війни, але довго не дозволяли повернутися додому. Відомо, що одна яра атеїстка попросила поселити Павлова в її квартиру, обіцяючи, що за три місяці зробить його безбожником. Однак не минуло й трьох місяців, як вона сама стала християнкою, а в її домі почали збиратися віруючі. З цього дому Василь Павлов і вирушив в Україну…

Поки добрався в Надію, йшов уже 1946 рік. І там, на хуторі Надія, з повною надією на Того, Кого палко любив і Кому вірно служив, тихо відійшов у вічність 8 травня 1948 року.

Замість епілогу

Так сталося, що рівно через сорок років після смерті Павлова, по крупинках збираючи цей дорогоцінний матеріал з історії нашого братства, я мав можливість відвідати Надію. Після зустрічі з дітьми Павлова хотів піти на могилу брата, але мені сказали, що могила не збереглася — в радянські часи колгоспне керівництво наказало розорати старе кладовище, де він був похований. Було літо, наставали жнива. Син Василя Степановича Георгій показав мені широке поле. І побачив я, що тепер там, де покоїться прах нашого брата, велично піднімається важке спіле колосся. І згадалися мені слова з писання: «Істинно, істинно говорю вам: якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плоду». На хуторі Надія, як і колись, є церква ХЄВ. І живуть там Павлови — його діти та внуки. І пастором цієї церкви також брат Павлов…

Володимир Франчук

Фото з книги «Пробудження: від центру Одеси до околиць Росії»

Попередня Мати Тереза. Плоди, зрошенi кров`ю серця
Наступна Євангелізаційна газета «Жива надія» - 2016 рік

Вам також може сподобатися

Історія цервки

Мати Тереза. Плоди, зрошенi кров`ю серця

23 серпня 2010 року урочистостями, які проходили в головному будинку Місіонерок божественної любові (Сестер матері Терези), заснованому самою матір’ю Терезою в індійському місті Калькутті, розпочався Всесвітній Рік на її честь під егідою ЮНЕСКО.

Історія цервки

Іван Левчук. «Усе його життя — це боротьба …»

«Усе його життя — це боротьба …»

Новини регіонів