Грудень 6, 2017 0 467 Переглядів

Ричард Вурмбрандт. Вiра, не зламана тортурами

Хоча мужність нам дається Святим Духом, ми всеодно не стаємо мужніми автоматично. Прояв мужності не є спонтанною реакцією — нам треба свідомо поводитися мужньо… Бути мужніми не значить не боятися. Бути мужніми — значить відчувати страх і всеодно робити те, що має бути зроблене, те, до чого покликав нас Бог.

Ричард Вурмбрандт, з книги «Наодинці з Богом»

У 1969 році в Західній Німеччині почала діяти «Християнська місія в комуністичному світі», яка випускала бюлетень «Голос мучеників» з історіями про переслідування за віру, фотографіями та адресами в’язнів комуністичних таборів. Її засновник — пастор Ричард Вурмбрандт — провів 14 років у румунській тюрмі при режимі Чаушеску. Більшу частину цього терміну він відбував в одиночному ув’язненні. З допомогою бюлетеня «Голос мучеників» були організовані кампанії з підтримки священика Гліба Якуніна, пастора Георгія Вінса, баптиста з Латвії Яніса Рожкалнса та десятків інших в’язнів у колишньому СРСР. Місія підпільно переправляла євангельську літературу, обладнання для друку, радіоприймачі, а також фінансову допомогу сім’ям ув’язнених за віру. Після розпаду Радянського Союзу діяльність місії не припинилася, її пріоритетними країнами стали Китай, Північна Корея, В’єтнам та Лаос, де майже півтора мільярда людей все ще переживають переслідування…

 Ричард Вурмбрандт був знаний в Румунії як один з найвідоміших проповідників та письменників. Він викладав Старозаповітню історію в баптистській семінарії в Бухаресті і написав багато духовних книг.

Вурмбрандт народився 24 березня 1909 року в місті Бухаресті (Румунія) в єврейській сім’ї. Як стверджував проповідник, він був вихований в сім’ї, де не визнавалася жодна релігія. Залишившись сиротою в 9 років, він дуже ожорсточився, бо стикнувся з бідністю і труднощами. Одного разу старий тесля Християн Велфекс, який разом з дружиною молився про те, щоб приводити євреїв до Христа, подарував Ричарду Біблію. Той почав читати її і плакав над кожною сторінкою, порівнюючи своє порочне життя зі святістю та чистотою Ісуса. Та все ж, як писав він, говорив Ісусу: «Я ніколи не зможу бути Твоїм учнем. Я хочу грошей, подорожей, задоволень. Я досить довго страждав. Твій шлях — хресний і навіть я не зможу пройти цим шляхом». Але відповідь Христа зрештою досягнула глибини його серця: «Йди Моїм шляхом, не бійся хреста і ти збагнеш, що це найбільша з усіх радостей».

У 1936 році Ричард, а згодом і його дружина Сабіна навернулися до Господа і невдовзі почали підпільну місіонерську діяльність серед євреїв. В часи Другої світової війни вони стали засновниками Месіанської общини в Бухаресті.

У 1945 році Румунію захопили комуністи і спробували використати церкву для своїх цілей. Про цей час Вурмбрандт згадує у книзі «Страждання за Христа»: «Почався такий кошмар, у порівнянні з яким нацистський терор був чимсь незначним та легким… Комуністи знали, що вони можуть посадити нас в тюрми, але не зможуть ув’язнити нашої віри в Бога. Тому вони так жорстоко боролися з нами». Та попри все Ричард та Сабіна розвернули жваве підпільне служіння для румунів та їх загарбників — радянських солдат.

На жаль, керівники багатьох релігійних організацій робили безліч поступок комунізму. Пізніше Вурмбрандт писав: «У 1945 році в приміщенні румунського парламенту було скликано релігійний конгрес, в якому брали участь тисячі представників духовенства. Всі вони аплодували, коли стало відомо, що товариш Сталін (портрет якого висів на стіні) буде почесним головою конгресу, хоча й знали, що він знищував безліч людей, включаючи тисячі християн…

Керівники приходів — реформатори, лютерани, верховний рабин — піднімалися на трибуну. Всі вони висловлювали свою згоду працювати разом з комуністами. Моя дружина, яка сиділа поруч, не могла більше цього витримати. Вона сказала: «Йди і змий цей сором з Христового обличчя». — «Якщо я це зроблю, ти втратиш свого чоловіка», — заперечив я. — «Тоді ти будеш боягузом…» — сказала Сабіна. Я попросив слова. Мене радо запросили на трибуну… Я почав з того, що коротко висловив своє ставлення до комунізму. А потім сказав, що наш обов’язок як священнослужителів прославляти Бога та Христа, а не міфи про швидкоплинний земний рай, що наша справа захищати Його вічне Царство любові від насильства цього нікчемного світу. Поки я говорив, священики, які протягом кількох годин слухали улесливий обман про партію, здавалося, прокидалися від сну. Хтось почав аплодувати, напруга охопила весь зал — і раптом хвилями прокотилися аплодисменти. Міністр у справах релігії, православний священик Костянтин Бурдучеа, який колись був фашистом, оголосив із кафедри, що моє право говорити закінчилось…

Усі промови на цьому конгресі передавалися по радіо, і вся країна чула те, що я говорив з трибуни комуністичного парламенту. Я сповістив про Христа і згодом мусив дорого заплатити за це».

Його заарештували не одразу. Кілька років після конгресу Вурмбрандт активно виконував своє служіння, постійно розширюючи його. Це не могло лишитися непоміченим — і невдовзі його заарештували. Три роки він провів в одиночній камері і не бачив нікого, крім своїх мучителів. Вурмбрандт писав: «Перший період мого життя закінчився 29 лютого 1948 року. Того дня я йшов однією з вулиць Бухареста, коли чорний «Форд» різко загальмував біля мене. З нього вискочили двоє чоловіків і, схопивши мене за руки, кинули на заднє сидіння… Мене привезли у споруду, де містилося їхнє головне управління. Відібрали документи, речі, галстук, шнурівки для черевиків і, зрештою, моє ім’я. «Відтепер, — сказав мені черговий, — вас будуть звати Василе Георгеску». Це досить поширене ім’я. Влада явно не хотіла, щоб навіть охорона знала, кого переслідують, на той випадок, якщо за кордоном, де моє ім’я було відомим, виникнуть якісь питання. Я мав просто зникнути, як і безліч інших».

Завдяки відомості Вурмбрандта і тому становищу, яке він займав як духовний лідер, іноземні дипломати звернули увагу на його тривале зникнення з релігійної арени і зробили запит про нього. У відповідь прийшло повідомлення, що Вурмбрандт утік з Румунії. Дружині було надіслане офіційне свідоцтво про його смерть. Таємні агенти поліції під видом звільнених із тюрми підтвердили смерть пастора розповідями про особисту присутність на його похороні на тюремному кладовищі. Сабіна Вурмбрандт була у відчаї, але надія на те, що чоловік повернеться, не полишала її.

 Переслідування віруючих у комуністичній імперії зла стало тотальним. Сабіна безстрашно свідчила російським солдатам, допомагала багатьом єврейським дітям переховуватися від гетто. Незважаючи на погрози, вона сміливо приводила людей до Христа. За це вона отримала три роки ув’язнення, які провела в трудовому таборі для полонених. Їх єдиний син Михай після арешту батьків залишився на вулиці. Йому було всього 9 років. Він скитався й голодував, а тих жінок, які хотіли йому допомогти, жорстоко карали. Страждання на деякий час похитнули його віру. В 11 років хлопчику дозволили побачитися з матір’ю, яка була за металевими ґратами. Вона стояла перед ним у брудній тюремній формі, худа, з великими мозолями на руках від важкої табірної праці. Хлопчик ледве впізнав матір, яка тихо проказала: «Михаю, люби Ісуса всім своїм серцем!» Наглядач зі страшною злобою відтягнув її від Михая і вивів, а хлопчик дивився і плакав. Ця мить стала поворотною в його житті — він навернувся до Господа. Михай зрозумів, що якщо Христа можна любити в таких умовах, Він є істинним Спасителем. Згодом він говорив: «Якби християнство не мало інших доказів істинності, окрім того, як моя мама вірить у нього, цього було б для мене достатньо».

Спогади Ричарда Вурмбрандта про його перше ув’язнення — свідчення про внутрішню боротьбу з самотністю і перемогу духу: «В камері я провів два роки свого одиночного ув’язнення. Читати мені не було чого. Не було також і приладдя для письма. Я міг спілкуватися тільки зі своїми думками… Але Господь був тут. Чи справді я жив для того, щоб служити Богу? Чи це було тільки моєю професією? Чи дійсно я вірив у Бога? Тут усе й з’ясується. Я був сам… Господь не давав мені нічого, крім страждань. Чи буду я, незважаючи на це, так само любити Його?..

Спочатку я молився в основному про звільнення. Я казав Богу: «Ти говорив у Писанні, що не добре людині бути самій. Чому ж тоді Ти залишаєш мене в самотності?» Але з днів складалися тижні, а моїм єдиним гостем був тільки охоронець, який приносив мені шкоринки хліба і не проказував жодного слова… Поступово мені прийшло на розум, що на дереві тиші зріє плід миру. Я почав бачити себе таким, яким був насправді. Я отримав підтвердження, що насправді належав Христу. Навіть у цих обставинах мої думки та почуття були постійно спрямовані до Бога. Ніч за ніччю я заповнював молитвою та хвалінням».

Минуло три роки — і Вурмбрандта перевели в загальну камеру, де він провів ще п’ять років, де катування ножами і розпеченим залізом застосовувалося постійно.

Потім, після недовгого звільнення в 1959 році, був новий арешт. Вурмбрандту винесли вирок — 25 років каторги. Вурмбрандт був звільнений за всезагальною амністією, оголошеною по всій країні під сильним впливом американської громадської думки. Ричард знову побачив свою дружину, яка вірно чекала його весь цей час, і сина — тепер вже дорослого юнака, який приводив душі до Христа. Після звільнення він писав: «Минуло 14 років тюрми, в якій я не бачив Біблії і жодної іншої книги. Я розучився писати після тривалого голоду та катувань… У тюрмі ми забули всі істини про Істину і жили тільки самою Істиною».

Коли робота Підпільної церкви знову широко розгорнулася Вурмбрандт знову підпав під загрозу арешту. Але дві християнські організації — Норвезька єврейська місія і Єврейський християнський союз заплатили 10 тисяч доларів за нього, і він зміг покинути Румунію.

Перед його виїздом в Америку Таємна поліція попередила Вурмбрандта, щоб він нікому не розголошував того, що з ним відбувалося в тюрмах, інакше вони зможуть знищити його фізично чи морально навіть за кордоном.

У грудні 1965 року пастор разом із сім’єю покинув Румунію, спочатку переїхавши в Норвегію, а згодом — у США.

Ричард Вурмбрандт помер 17 лютого 2001 року в Каліфорнії, у віці 92-ох років. За кілька місяців до його кончини відійшла у вічність супутниця Сабіна Вурмбрандт. Їй було 87. Її книга «Дружина пастора» стала бестселером.

Підготувала Ольга МІЦЕВСЬКА

Христос спускасться в тюремне пекло

Сім’я Ричарда Вурмбрандта приїхала в Америку в 1966 році. Про це писали газети і знали місцеві церкви. В серпні 1967 року Підкомісія палати представників США провела слухання справи Вурмбрандта. Невдовзі мені випала нагода познайомитися з цією людиною, і я отримала особисто від нього брошуру, випущену конгресом США, яка детально описувала все, що там відбувалося, говорилося й запитувалося.

 До того я переклала декілька його книг. Описані в них знущання та катування людей в фашистських та комуністичних катівнях Румунії викликають такий жах, що волосся стає дибки. Але одна книга зробила на мене просто неймовірний вплив. Вона називається «Христос спускається в тюремне пекло». Ці проповіді відкривають душевні муки і духовну боротьбу християнина, вирваного з життя на 25 років (таким був його перший вирок), кинутого в одиночну камеру глибоко під землею, куди не проникає й промінчик сонця, розлученого з дружиною та єдиним сином та постійно підданого невимовним мукам. Це крики Йова і Єремії разом взятих, це всезагальний крик всіх страдників за правду. Недаремно Христос пообіцяв їм у спадок Своє Царство (див. Мт. 5:10).

У книзі «Мучений за Христа» Ричард Вурмбрандт пише: «Сидячи один у брудній, повній щурів камері, у декількох сантиметрах від безумства і смерті, цей стомлений катуваннями чоловік підняв свої очі до неба і закривавленими губами з синцями та ранами благав Бога проговорити до нього. І Бог відповів… але не словами, а повним відчаю криком прибитого до хреста Христа. У своїй тяжкій скорботі у ХХ столітті, за залізною завісою мученик за Христа почув ці моління покинутого, стомленого Христа…»

Він зрозумів Божу відповідь і ототожнив свої особисті страждання з віковими стражданнями Церкви Христової.

Він провів 14 років у стінах румунської Секуритате (КДБ), більшу частину терміну — в одиночному ув’язненні. Там він зустрів людей різних віросповідань: католиків, православних, весь широкий діапазон протестантів і, звичайно ж, євреїв. Про можливість «спілкування» і свідчення про Христа за допомогою азбуки Морзе пастор Вурмбрандт пише в своїй книзі «Христос в комуністичних тюрмах». Іноді в одній камері з Вурмбрандтом сиділи комуністичні лідери, які сприяли захвату комуністами влади в Румунії. Найжалюгіднішими в’язнями були саме ці — обмануті дияволом і зраджені «товаришами» — колишні соратники…

На слуханнях Ричард Вурмбрандт сказав, що він лютеранський пастор, викуплений з Румунії церковними організаціями. Його першою зупинкою була Норвегія, але запрошення виступати від імені лютеранської церкви перед зібранням штабу НАТО послужило поштовхом до рішення переселитися в Америку. Ричард Вурмбрандт служив тоді в філіалі європейської християнської місії «Місія до мільйонів Європи», контора якої розташовувалася в Глендейлі (Каліфорнія), поблизу Лос-Анджелеса. Вона була позаконфесійною, і багато деномінацій допомагали їй фінансово. Ця допомога надавалася сім’ям в’язнів, а також йшла на видання літератури, яка висвітлює становище гнаної Церкви в усьому світі. Пізніше пастор Вурмбрандт заснував свою місію «Голос мучеників», яка існує й дотепер в іншому районі Лос-Анджелеса. Вурмбрандти завжди жили скромно, зосередившись на своїй справі. Вони не були ні сентиментальними, ні плаксивими. Надто багато вони пережили, і ціль життя була чітко визначена ними.

Для підтвердження своєї особи перед Підкомісією Вурмбрандт навів письмові свідчення багатьох християнських діячів і місій, які знали його ще в Румунії та інших країнах Європи, а також в Ізраїлі.

Ричард Вурмбрандт був не стільки проти чогось, хоча й не міг мовчати про жахи безбожної ідеології, скільки був за когось чи за щось, а саме: він був за Христа і Його вчення, аж до готовності померти за свідчення про Господа всім, хто тільки хотів його слухати.

Коли його запитали, чи він приїхав з комуністичної країни, він відповів: «Я приїхав з християнської країни, яку взяли у рабство безбожники». Він любив усіх, як учить Писання.

На слуханнях в Підкомісії конгресу Ричард Вурмбрандт знімав сорочку і показував свої вісімнадцять глибоких шрамів на спині, руках і всьому тілі. Йому було важко ходити, оскільки у ході катувань в тюрмі в’язнів били металевими прутами по ступнях, тим самим скалічуючи їм ноги.

Я нерідко бувала на виступах Р. Вурмбрандта. Його не треба було перекладати. Він розмовляв вісьмома мовами. Я бачила, як він знімав взуття і стояв у шкарпетках під час своєї проповіді, а іноді просто сидів на стільці — давалися взнаки жахливі катування.

Ричард Вурмбрандт присвятив себе гнаній Церкві. Живучи в Америці, він турбувався про переслідуваних у всьому світі, писав про них у своєму журналі. Відчуваючи наближення смерті, він своєчасно передав свою місію молодим працівникам. Це приклад для наслідування!

Його посвяченість, невтомність, любов до Ізраїлю, куди він часто їздив, любов до світу, що гине, і турбота про нього – ось що залишиться в пам’яті про цього видатного єврея-християнина, який не соромився називатися славним іменем свого Спасителя. Я хочу пам’ятати його живим. У Бога всі живі!

Віра КУШНІР

“Благовісник”, 1,2011

Попередня Коррі тен Бум.  Прощення, загартоване, концтабором
Наступна Мати Тереза. Плоди, зрошенi кров`ю серця

Вам також може сподобатися

Історія цервки

Іван Проханов. Співець радості та оптимізму

Якби це було можливо, я хотів би виступити по радіо на весь світ зі словами: «Не будьте песимістами, будьте оптимістами. Песимізм робить вас слабкими; оптимізм дає вам силу і здатність долати все зло, яке є в світі».Іван Проханов

Актуальне інтерв’ю

Дмитро Коваль: «КДБ старався проникнути в осередки церковного керівництва»

Коли в редакцію потрапила книга «Християни віри євангельської Волидимирецького району