Ви знаходитесь: Головна Новини Новини союзу «Капелани – це ті, з ким можна поговорити про найсокровенніше» - Ігор Бабич старший сержант танкового підрозділу ЗСУ

«Капелани – це ті, з ким можна поговорити про найсокровенніше» - Ігор Бабич старший сержант танкового підрозділу ЗСУ

1362_gol     Служіння капеланів військовим у зоні АТО не всі сприймають однозначно. Мовляв, у радянські часи віруючі люди страждали за те, щоб не брати зброї до рук, а ви, капелани, сьогодні служите озброєним людям. Однак Христос сказав, що «по їхніх ділах ви пізнаєте їх». Про роботу військових священників  можна судити із відгуків самих військових, котрі сьогодні,  як ніхто інший,  часто опиняються на межі між життям і смертю.

     Київська церква ХВЄ «Скинія» уже кілька років опікується духовним служінням  для особового складу 72-ої окремої механізованої бригади Збройних сил України. Най сайті церкви нещодавно опубліковано інтерв’ю із старшим сержантом 72-ї ОМБр Ігорем Бабичем.

      – Ігоре, зараз багато виникає питань до служіння військових капеланів – має бути капелан в зоні АТО чи ні. Як ви думаєте, чи потрібні капелани самим військовим, і якщо так, у чому їх основне завдання?

     – Капелани мають бути обов’язково. З ними набагато краще й легше, і це не обговорюється. Адже в нас виникають не лише матеріальні проблеми, а й духовні. Навіть просто поспілкуватися, розповісти про свої проблеми, поділитися, так би мовити. Один одному не все зможеш розповісти, але капелани – це ті, з ким можна завжди поговорити про найсокровенніше. Їхня присутність додає оптимізму нашому життю та піднімає дух бійців. Ми завжди із нетерпінням чекаємо на їх приїзд. І не лише тоді, коли вони з подарунками, навіть просто розмова за чашкою чаю багато дає нашим хлопцям.

     – Ви знаєте служіння капеланів із моменту його заснування, чи змінилося ваше та інших військовослужбовців ставлення до капеланів, і якщо так, то чому?

     – До особистої зустрічі з військовими капеланами я знав, хто вони такі та в чому їх завдання лише в теорії по книжках. Особисто я знайомий з капеланами з самого початку, тобто з 2014 року. Вже довгий період ми спільно й досить плідно працюємо. Протягом цього часу вони завжди на 100% виконували свою роботу. Моє ставлення до капеланів найпозитивніше і мої сподівання щодо співпраці з ними вони виправдали, навіть більше. Деколи вони потрапляли з нами в дуже небезпечні ситуації, але Господь беріг нас. Вони не тільки спостерігають нашу роботу, але й відчули її на собі в повній мірі.

     – Чи є особисто у вас свідоцтва (випадки з життя) того, що Бог оберігав і оберігає вас?

     – Найперший приклад був у березні 2016 року. Розвідрота мала брати терикон, де стояли сепаратисти. Ми, танкова рота, мали на другий день виступити у підкріплення. Вперше в мене перед боєм був мандраж. Я зателефонував одному із капеланів, Славі Бевзу, і попросив молитися, тому що було страшно. В результаті наші солдати взяли ворожий терикон без жодного пострілу і жодних втрат. Тепер подумайте, чи є це промисел Божий, чи ні?!
    Кожного разу, коли ми виїжджали на завдання, я звертався до Всевишнього, щоб оберігав наших хлопців. В результаті у нас ні одного пораненого або вбитого. Всі живі, здорові, слава Богу! Таких свідоцтв багато.

     – Що ви хотіли б сьогодні побажати капеланам?

     – Найперше, що хочу їм побажати – витримки. Деколи буває так, що бійці після завдань дуже напружені, можуть нагрубити, вилаятися. Але капелани завжди дуже витримані. Навіть при спілкуванні з ними солдати стримують ненормативну лексику. Капелани – слуги Всевишнього. Неправильно розмовляти з ними лайливими словами. Вони цього не заслуговують. По-друге, обов’язково – здоров’я.
    23 грудня ми їхали в Авдіївку на тягачі, везли танк із собою. Раптом лопнула трубка і гарячим антифризом попекло мені руку. Мене забрали в госпіталь. На наступний день приїхав Мар’ян Михайлишин. Було неймовірно приємно. Я схиляю голову перед їхньою роботою. Без них було б складно здобути всі ті перемоги, що в нас є.

     – Чи змінилося завдяки служінню капеланів ваше ставлення до Церкви?

     – Моє ставлення до Церкви завжди було хорошим. Деколи, може, соромишся йти туди, але коли всередині щось станеться, обов’язково йдеш. В мене був такий випадок – 30 жовтня ми поїхали на шахту Бутовку допомогти піхоті. На нашій позиції один хлопчик отримав поранення. Йому було 18 років, через тиждень мало виповнитися 19. Коли потрапила в нього куля, він був у мене на руках. Одними з його останніх слів були такі: «Не хочеться помирати молодим». Коли через 20 днів я дізнався, що він помер у госпіталі в Дніпрі, я, дорослий чоловік 45-ти років, йшов по місту і плакав. Відчував провину в тому, що він помер. Важко було це перенести. Подзвонив одному з капеланів, навзрид розповів йому цю історію. Тоді пішов до церкви помолитися за нього. В такі тяжкі хвилини люди приходять до Бога.
    Що мені подобається в наших капеланах – вони ніколи не кажуть, в яку церкву ходити правильно, а в яку – ні. Просто роблять свою справу. Найголовніше свідоцтво від них – Всевишній є! Він над нами, все буде добре. Тому моє ставлення до Церкви в цілому змінилося в кращу сторону. Я дуже вдячний Богу, що зустрів їх у своєму житті.

     – Як ви вважаєте, чи є необхідність у капеланській опіці сімей військовослужбовців?

     – По собі навіть знаю, коли приїжджаєш у Київ після передової і бачиш, що люди живуть, наче, нічого й не було і ніякої війни нема – дуже тяжко перестроїтися. В цьому питанні потрібна допомога капеланів, священиків. Мають бути люди, які допоможуть адаптуватися до цивільного життя. Я знаю, багато хлопців не витримують, спиваються, а коли є підтримка – вже легше. Тому, в будь-якому разі допомога капеланів потрібна.

Детальніше про капеланське  служіння церков ХВЄ читайте в інтерв’ю  завідувача відділу соціальної роботи ЦХВЄУ, пастора церкви «Скинія» Рустама Фатуллаєва.

Останні публікації