Березень 28, 2018 0 313 Переглядів

 Михайло Паночко: «Богові потрібні вкорінені послідовники, а не перекотиполе, що котиться куди повіє вітер»

“Благовісник”, 1, 2018

— Оскільки в цьому журналі ми багато говоритимемо про покликання, тому й нашу розмову хотіли б почати саме з цього. Звісно, що в Україні різні церкви: є такі, де люди більше задіяні, є такі, де менше. Чи володієте ви статистикою щодо того, у яких регіонах більшість людей у церкві має своє служіння й активного його виконує, і від чого це залежить?

— На жаль, як я це бачу з практики, у традиційних церквах люди задіяні найменше. Там працює якась певна частина людей, а решта ніби очікує якогось заохочення, наставлення, спрямування, бо багато в цьому питанні залежить від служителів. У новоутворених церквах, зокрема в центральній Україні, людей активно залучають до церковної праці, заохочують реалізуватися в різних напрямках служіння. У церквах не бояться практикувати нові форми служіння, як от гуртки з вивчення англійської мови, гри на фортепіано для невіруючих людей, які мають змогу через це ближче познайомитися з християнами й прийти в церкву.

Традиційні церкви, як на мене, успадкували православну ментальність, яка передбачає, що в церкві є священик, є диякон, є церковний хор, а решта — прихожани. Я вважаю, що нам вже час відійти від цього способу мислення й активно залучати до праці всіх людей. І це передусім робота пресвітера, який має бути зацікавлений у тому, щоб задіяти весь механізм, щоб працювали не лише дві руки й голова, а ноги паралізовані й усі інші органи майже не функціонують. І так виглядає, ніби людина жива, але неповносправна.

Тому життя показує, що дуже важливо залучати людей і допомогти їм знайти себе в служінні, тому що це стимулює їхній ріст і формує тісні стосунки між людьми. Старшим служителям це дуже важко зробити, можливо, через усталені погляди, тому слід зважати на думку молодших, заохочувати їх, підтримувати їхні ідеї, якщо вони не суперечать Божому Слову.

Як на мене, щоб мати більше змоги залучати людей до служіння, краще утворювати церкви максимум до 500 людей. Якщо ж кількість членів церкви перевищує цю межу, слід відкривати нову церкву в іншому районі міста. Тоді церква компактна, тоді можна знати всіх людей і допомогти вивільнити свої ресурси. У великому зібранні людина почувається дуже маленькою й незначною. А природньо те, щоб людина почувалася особистістю й на неї зважали. І тут раптом — її ніхто не помічає: чи ти прийшов, чи не прийшов, чи ти є, чи нема тебе? У великому натовпі народу цінність окремої особистості якось нівелюється. А де менше людей, там кожна душа під увагою. Люди в церкві повинні почуватися вільними, розкутими, а не під постійним пресом. У великій церкві цього досягнути дуже важко.

— Від чого залежить така атмосфера в церкві? Як її правильно формувати?

— Щоб люди почувалися вільно, треба цінувати гідність кожної людини — щоб не була приниженою, не почувалася якимсь нікому не потрібним гвинтиком. Людей у церквах треба вчити, яке велике багатство ми маємо в Христі та яка велика цінність ми для Бога. Ми повинні підвести людей до близьких, особистих стосунків із Богом, Який каже до кожного: «Хто прагне, хай приходить до Мене і п’є».

Атмосфера не може утворитися за один раз. Вона складається з багатьох чинників, тому що кожна людина — особистість зі своїм характером, з різним настроєм. Тому служителі повинні виховувати людей так, щоб вони були задоволені, щоб вони почувалися прийнятими (передусім Богом), щоб вони знали, як виходити з тягарів, з якими кожен стикається в житті. Тому наші спільні зібрання повинні стати потужним інструментом для постійної й планомірної роботи з людською душею. Навернення — це лише перший крок людини, а далі їй потрібно зростати. Для правильного зростання повинна бути правильна їжа, правильне виховання.

— Нині часто звучить думка, що в церкві бракує духовних батьків, душеопікунів. Як ви вважаєте, чи достатньо їх у наших церквах?

— Звісно, ця проблема є в нас. Проповідників може бути багато, а бути батьком чи душеопікуном не кожному дано. Передусім душеопікуном повинен бути пастор, хоча, звісно, й інша людина, яка має талант до цього, може виконувати це служіння.

— Для цього достатньо лише таланту чи потрібна спеціальна підготовка?

— Найперше, людині повинно бути дано, а потім, звісно, цей дар треба розігрівати, бо на одному місці не можна стояти. Життя набагато складніше, ніж ми одразу можемо осягнути, і Господь ніколи не дає нам відразу все. Він відкриває нам поступово, тому апостол Павло до Тимофія каже: «Розігрівай той дар, що ти отримав, через моє рукопокладення». Господь дає людині дар частинами, щоб вона могла це сприйняти, а потім потрібно зростати в цьому дарі, і Бог даватиме більше.

У цей процес, безумовно, входить і духовна освіта. Пастор, проповідник й будь-який інший служитель повинен багато читати. Потрібно також працювати над собою, молитися, спілкуватися з людьми й розвиватися в цьому. Але, в будь-якому разі, душеопікунство потрібне кожній душі, і пастор повинен знайти ключі до кожного, не чекаючи, що це буде легко.

— До якої міри потрібно опікувати людину, і як її підготувати до самостійності в духовному житті, щоб вона сама працювала над своїм духовним зростанням?

— Тут мусить бути індивідуальний підхід. Пастор мусить бути й свого роду психологом, бо є люди, які відкриваються, шукають відповідей на свої питання, шукають служителів, коли їм потрібна допомога. А є такі, які, навпаки, замикаються — і до них неможливо достукатися. З такими працювати важче. Тут треба просити в Бога особливої мудрості, щоб достукатися до цієї душі — і вона розкрилася.

— А чи потребує душеопікуна старший пресвітер, і хто є ним для вас?

— Раніше я просив підтримки в старших за віком служителів і радився з ними, правда, зараз вже багато хто з них помер. Тому наболілим доводиться ділитися з тими, кому я довіряю. Але для чогось особливо болючого, яке виникає в служінні чи в житті, є таємна кімната. Там Бог заспокоює, знімає всі тягарі, дає силу, підбадьорює, обновлює. Є такі тонкі внутрішні моменти, яких інші люди не зрозуміють і не зможуть понести. Саме туди, у таємну кімнату, душеопікуни повинні вести всіх людей, яким вони служать, тому що двері до Божої благодаті завжди відчинені.

— А чи вистачає нині в Церкві людей, готових присвятити себе на служіння іншим?

— Якщо взяти інші об’єднання наших одновірців за кордоном, то в нас ще ніби, дякувати Богу, вистачає. Але щодо вимог часу, то є певний дефіцит. Ця проблема завжди була, тому й Ісус, Який ніколи не говорив про брак чогось, Своїм учням сказав: «Жниво дозріло, а робітників мало». Христові було достатньо навіть п’яти хлібин для безлічі людей, а про цей дефіцит він радить учням молитися.

Тому ми вдячні Богові за те, що маємо, але просимо в Бога людей, які б присвятили себе праці для Нього, щоб ми могли охопити більше територій і більше сфер. У цьому теж немалу роль відіграє мотивація пастора церкви. Наприклад, коли я був пастором у невеликій сільській церкві, яка налічувала 120 людей, то за 22 роки мого служіння з тієї церкви вийшло п’ять пасторів. Для цього ми залучали багатьох молодих людей до проповіді, до євангелізації — і згодом один з п’яти-шести ставав пастором. Отже, атмосфера для народження кадрів та їхня підготовка повинні бути серед головних завдань Церкви.

— Нині Українська Церква ХВЄ реалізовує проект «400 церков за п’ять років». Та чи є в неї ресурс служителів, які б змогли повести ці церкви далі?

— Я переконаний, що в Бога є такі люди, бо передусім на служіння ставить Господь, а не людина. По-друге, Бог торкається багатьох людей, але не багато хто з них готовий відгукнутися й присвятити себе для праці. Зазвичай люди, прийнявши спасіння й відчувши себе Божими дітьми, задовольняються цим і живуть собі своїм життям. Тому другим дуже важливим моментом є посвячення самої людини. Бог не дав команду Своєму Синові: «Знаєш, Сину, треба піти на землю». Він поставив питання, яке чуло все небо: «Хто піде?» Але Син знав Батькове серце, знав Його біль за долю людей, яких Він створив. І, знаючи серце Батька, Він каже: «Ось Я, Отче, пошли Мене!» І за те, що Він так вчинив, Отець все віддав у руку Його, як написано в Писанні. Нині також Отець хоче спасти багатьох людей. Чи готові ми все зробити для того, щоб виконати бажання Отця?

По-третє, щоб більше людей хотіло посвятити своє життя на служіння Богові, треба щоб вони пережили певний імпульс від Бога. Це надприродне явище на зразок того, яке відбулося з Савлом. Може, все це не так явно й драматично, але Бог говорить так, що людина розуміє, що це говорить саме Він. Щось подібне було в моєму житті, коли Бог прямо проговорив до мене кілька слів, але вони були мені зрозумілі й підбадьорили та зміцнили мою віру.

І ще один момент — тісні стосунки служителя з Богом. Перший поштовх завжди дає силу, але з часом вона може вичерпуватися, тому потрібно завжди тулитися до Бога, просити в Нього силу й черпати від Нього енергію. Без Христа ми швидко виснажуємося й впадаємо в депресію, але Божа присутність додає натхнення. Я маю глибоке усвідомлення: щоб пройти земну дорогу й подолати всі бар’єри, твердині й тривоги, ти мусиш міцно триматися за Бога, бо лише в Ньому перемога! Хотілося б запропонувати якийсь новий рецепт відновлення духовних сил, але Його немає, окрім того, який нам вже давно відомий. Це Слово Боже, Дух Святий, молитва. Служитель, який втратив ці джерела, потерпить фіаско.

Ще хочу зазначити, що наша праця, наше служіння є елементом нашої вдячності Богові за те, що Він зробив для нас. Той, хто цінить спасіння, яке дав Бог, посвячує себе, готовий їхати, йти, жертвувати, давати. Тут немає загального підходу, але слова Христа до Петра звучали так: «Любиш Мене? — Паси!» Любимо — будемо служити, не любимо — будемо жити, як усі.

— Церкву в Україні можна поділити на дві групи, кожна з яких критикує одна одну. Але вони, по суті, не відрізняються вченням, а лише формою. Як примирити ці дві сторони й привести їх до єдності?

— Я б сказав передусім словами апостола Павла: «Хто до чого досяг, у тому й перебувай!» І не втручаймося в справи інших. Кожен пильнуй за собою і тим, за що відповідальний.

Я це пережив на собі. Нам складно сприйняти нову форму, коли ти виріс і десятки років провів у зовсім іншій. Там ти переживав Боже благословення, там діяв Господь — ця система працювала. І в тебе за той час складається враження, що так найправильніше.

Але я об’їздив багато країн світу й побачив різні церкви з різними формами, і там також діяв Бог. Я бачив консервативні церкви, де люди не пускали глибоко коріння віри. Так само й з протилежного боку. А преображає лише Божа сила. Не форма робить нас кращими — традиційна чи новітня, а наше пізнання. Тому не варто критикувати один одного, краще допомагати один одному тим досвідом, який отримали, і передавати один одному те, що краще. І не варто одразу ламати іншого. Для того, щоб вплив був ефективним, потрібно терпеливо, поступово вчити, говорити, наставляти, проповідувати. Разом з тим показувати власний приклад, поважати гідність людей, їхні переконання, зрештою, любити їх. І тоді ти станеш авторитетом для інших, і твоє слово буде значимим для них.

— Завжди там, де було істинне вчення, були й лжевчення. Чи помічаєте ви подібні тенденції нині й від чого хотіли б застерегти церкви?

— Нам основне усвідомлювати, у яких напрямках зазвичай атакує диявол. Ці напрямки мені відкрилися з послань до семи церков, записаних в Об’явленні. У цьому світі йде духовна війна, тому в кінці кожного звернення йдуть слова: «Переможцеві…»

Перша й найважливіша лінія фронту — це сердечні стосунки з Богом. І найперше, що робить диявол, — хоче забрати від нас стосунки з Христом. До Ефеської церкви Христос каже: «Маю проти тебе, що ти залишив свою першу любов». Якщо ми втрачаємо стосунки з Богом, то світильник наш буде зрушено.

Друга лінія фронту — лжевчення, яке каламутить всю євангельську вістку. Чому Павло був проти юдеїв? Тому що вони повертали людей назад до Закону, який вже втратив свою силу, і тим самим нівечили цінність Євангелії.

Третя лінія фронту — лжепророцтва. Скільки заблуджень виникало на основі цього!

Далі йде пряма атака — гоніння на церкву.

І це стосується не лише тих церков, це можна віднести до всієї історії людства. Це може прийти одночасно, а може бути поступово. Лукавий має повний арсенал зброї і щоразу вибирає відповідну, яка могла бути найефективнішою в ту чи іншу мить. Тому перше, від чого Ісус застеріг учнів, коли вони питали в Нього про Його другий прихід: «Вважайте, щоб вас хто не звів». Тому людей треба вчити вкорінюватися в Бозі, і тоді їм не буде страшне жодне лжевчення. Я називаю це духовним імунітетом.

Я хочу всім вам сказати: ви цінні люди, ви покликані Богом нести Його Звістку іншим людям. Ісусу не треба маси людей. Йому треба вкорінених людей, а не перекотиполе, яке рухається туди, куди повіє вітер. Захопіться Христом, спробуйте, Який добрий Господь, вкореніться в Господі, щоб приносити плід.

Розмовляли Дмитро Довбуш та Ольга Міцевська

Попередня Комітет УЦХВЄ заснував відділ сімейного служіння та заохотив розвивати служіння вдовам учасників АТО
Наступна ДБАЙТЕ ПРО ЛЮБОВ!

Вам також може сподобатися

Новини братерства

Євангельські Церкви засудили насильство проти учасників мирних протестів

   Рада Євангельських Протестантських Церков України категорично засуджує факти насилля та особливої жорстокості по відношенню до учасників мирних акцій протесту тими представниками влади, які…

Новини братерства

Молитовне віче: «Невже для того, щоб Україна молилася разом, треба щоб падали бомби?»

   6 квітня молитовне віче на Майдані Незалежності в Києві оголосили на голину пізніше, о 17.00. Попри це християнам все одно довелося чекати поки на сцену вийдуть пастори євангельських протестантських церков.

Новини братерства

Щоденник старшого єпископа: січень-лютий 2017

Два перших місяці року традиційно є одними з найбільш насичених у календарі Михайла Паночка. Святкові різдвяні дні старший єпископ проводить буквально на колесах переїджаючи від одного зібрання до іншого.