Листопад 28, 2017 0 350 Переглядів

Ю. Вавринюк “Поезія віри”

 

 

 

 

 

 

 

Поезія віри
(За Галиною Везіковою)

Поезія — це шлях за горизонти мрії,
Це місячна, неходжена дорога.
Це як у колосі слова-зернини зріють,
Як неземного дотик до земного.

Поезію, як скарб, рівняють до хлібини,
І розбавляють нею будні сірі…
Але як мало на земних стежинах
Захоплених поезією віри.

Поезія молитв, єднання з вічним Богом,
Поезія захмарного польоту,
Коли з душі не рими рвуться вгору — стогін
Хвали й подяки Богу-Саваоту.

Це Він, Поет-Творець вселенського масштабу,
Заримував любов Свою в Голгофу.
Він взяв моє єство, помноживши на Себе,
І сотворив живі людинострофи.

І ти, колись пропащий, а тепер — невинний,
З душі зірвавши стопудові гирі,
Стоїш новонароджено під небом синім,
Окрилений поезією віри.

 

“Як боляче поезію нести”

*  *  *

Як боляче поезію нести!
З реальністю ще важче поєднати.
О Господи, навіщо в душу Ти
Талант здарив безримне римувати?

Бо легше йти і жити просто так,
Без почуття прекрасного й святого.
Дивись: он йде — в поезії бідак,
Йому метафори та рими ні до чого.

Не бачить він, як ранок позіха,
Не перейметься росами на травах.
До музики вітрів душа його глуха,
І не хвилюють вранішні заграви.

Направду, легше жити без поем,
На прагматизмі долю збудувавши.
Життя ж поета — серця вічний щем,
До болю він приречений назавше.

До болю за людей, за їхні сни,
За батьківщину, за билину в полі.
Йому болить, як з клена восени
Зриває вітер листя, наче долю.

Йому не байдуже, як бусурман
Плюндрує землю, скроплену потами
Його батьків, коли чорніє лан,
І солов’ї не плачуть над гаями.

Як боляче поезію нести!
Та все ж, Господь, зависнувши на злеті,
Я дякую, що Ти
створив мене таким,
Бо ж Ти і Сам найперший із поетів.

Це ж Ти писав поезію планет,
Із хаосу творив вселенську пісню.
Чи ж може хто цей сонячний сонет
Переспівати і за цілу вічність?

 

“Журавлиним ключем відмикаю осінь”

*  *  *

Журавлиним ключем відмикаю осінь.
Скрипічним ключем відмикаю музику.
Ключем любові відмикаю серце коханої.
Ключем віри відмикаю небо.

Журавлиним ключем зачиняю літо.
Скрипічним ключем зачиняю тишу.
Ключем байдужості зачиняю серце коханої.
Ключем гріха зачиняю небо.

Ключем ненависті зачиняю себе.

 

“Зоря стояла прямо над вертепом”

*  *  *

Зоря стояла прямо над вертепом
І заглядала мовчки з-за плеча
Марії-матері. І небом
Пропахли ясла. Капала свіча.

Тримала ніжно сина в сповиточку,
Співала стиха. Щастя — аж до сліз!
«Що жде тебе, маленький мій синочку,
Яку ти долю в світ оцей приніс?»

Вдивлялась пильно в очі немовляти,
Не вірилось: яка велика честь!
Та й звідки їй, такій щасливій, знати,
Яким важким голгофський буде хрест,

Яким болючим стане материнство,
Коли заб’ють, як в власну руку, цвях…
А поки що безхмарністю дитинства
Зоря його благословляє шлях.

 

“Всі ріки течуть до моря”

*  *  *

Всі потоки до моря пливуть 
Екклезіяст 1:7

Всі ріки течуть до моря,
Всі квіти ростуть до сонця.
І місяць пливе між зорі,
Промінчик — в моє віконце.

Спішать до гнізда лелеки —
З чужої землі — до себе.
У гавань — моряк здалека…
Душа ж моя прагне —
неба!

Душа — до Творця в обійми,
З далеких доріг — додому.
Її, мандрівницю, прийме
Той край, де немає втоми.

Всі діти біжать до мами,
Дощі всі ідуть на квіти…
А серцю в життєвій драмі
Намарно не дай згоріти.

Бо ріки несуть вологу,
І щастя — лелечі крила.
Людина ж живе — для Бога,
Без неба вона безсила.

Без неба вона — без мрії,
Мов човен пливе без весел.
Як сонце в мороз — не гріє,
Як вічні сніги без весен.

Всі ріки течуть до моря,
Всі мрії, Господь, — до Тебе.
В дорозі тривог і горя
Душі так потрібне небо.

 

“Прийшов в гріхах — а вийшов бездоганним”

*  *  *

Прийшов в гріхах — а вийшов бездоганним,
Прийшов брудний — омивсь до білизни.
Лежав побитий, кров спеклася в ранах,
Прийшов Ісус — і зникли жахи-сни.

Боліло серце — втішилось в надії,
Зчорніло небо — зблиснула блакить.
Ховав у пазусі думки лихії —
Прийшла Любов — зцілила душу вмить.

Нікчемним був — назвався сином Божим,
Жорстоким жив — доріс до каяття.
Блукав в пітьмі — та зблиснув ранок гожий,
Пішов у смерть — а вийшов у життя.

Прокинувся — і зникли ранки сірі,
Хоча не раз і гинув, і вмирав.
Прийшов Месія, щоби той, хто вірить,
Родившись смертним, — вічність обійняв.

Більше читайте на сайті Юрія Вавринюка

Попередня Про автора рубрики
Наступна Ти маєш успіх? Обов’язково матимеш заздрісників!

Вам також може сподобатися

ХРИСТИЯНСЬКА ПОЕЗІЯ

Про автора рубрики

Юрій Іванович Вавринюк народився у селі Зимне, Володимир-Волинського р-ну, що

ХРИСТИЯНСЬКА ПОЕЗІЯ

«Він — Божий Син. Він небом обцілований»

  * * * Він — Божий Син. Він небом

Роздуми

Марія біля гробу

Холодний камінь тиснув важко груди І бовваніла скеля, як мара.