Березень 5, 2014 0 183 Переглядів

Час випробування віри, час вблагати Господа!

    У ці надзвичайно напружені дні в Україні, коли Україна стоїть на межі братовбивчої війни, згадалися події, коли учні запитали Ісуса Христа про те, яка ознака Його приходу?

   «Коли ж Він сидів на Оливній горі, підійшли Його учні до Нього самотньо й спитали: Скажи нам, коли станеться це? І яка буде ознака приходу Твого й кінця віку? Ісус же промовив у відповідь їм: Стережіться, щоб вас хто не звів! Бо багато хто прийде в Ім’я Моє, кажучи: Я Христос. І зведуть багатьох. Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, глядіть, не лякайтесь, бо статись належить тому…» (Мт.24:3-6). Сьогодні ми не тільки чуємо про війни, а й бачимо, війна стукає в наші двері. Здавалося (декілька днів тому) вже пройшов злам у суспільстві, прийшло певне облегшення, думалося, буде нарешті мир і спокій, але ж ні – знову посунула чорна хмара з північного сходу. Проминули три зимові місяці напруги, протистояння на майдані в Києві. Ми дякували Богові за милість, що не буде вже насильства й крові… І ось настав перший день весни і Україні офіційно оголошена війна… Руки й ноги стали «ватяними». І не від фізичного страху, а від неочікуваності підступного й підлого удару… Сталося те, про що навіть й не подумав би, що таке може бути. У Росії піднімали руку за воєнну інтервенцію України й вісім кремлівських депутатів, які родом з України. Всі – одноголосно. Невже така сліпа необізнаність? Не думаю. Хоч, на превеликий жаль, багато людей у світі називають біле чорним і навпаки. Певно що більшість жителів Росії саме в такому летаргічному сні, одурманені брехнями провладних ЗМІ. Я розмовляв зі своїм дядьком, який переїхав жити в Курську область (Росію) і він так протяжно каже: «Нє-є-є, Україна бєз Расії пропадьот…». Слухаючи його, я розумію, що нема сенсу йому щось доводити. Він просто осліп і оглух.

    Але ж ми, дякуючи Богу, зрячі. І як нам бути? І на цей випадок Слово Боже промовляє так: «Тому-то опущені руки й коліна знеможені випростуйте…» (Євр. 12:12). «Отож, браття, довготерпіть аж до приходу Господа! Ось чекає рільник дорогоцінного плоду землі, довготерпить за нього, аж поки одержить дощ ранній та пізній. Довготерпіть же й ви, зміцніть серця ваші, бо наблизився прихід Господній!» (Як. 5:7). Отже, потрібно зміцнити серце у вірі й надії Господу. Бо Він опікується нами. Щоби не було ніяких сумнівів, непорозумінь, нарікань, невірства, хитання, невизначеності, розслабленості. «Господи, доки? Доки Україна буде страждати? Вже стільки віків?!» А чим Україна краща від інших? Не така грішна? А це Господь попустив, щоб ми «возревновали» по Бозі, а не по земним речам. Євреї – вибраний Божий народ, ніхто з них і гадки не мав, що може так статися, що вони будуть розсіяні по усьому лицю землі, і що Божий храм буде зруйнований. Вони хвалилися тим, що вони сини Авраама, а Авраам був другом Богу. І вважали, що у них автоматично все повинно бути добре.

    Авраам – друг Богу, а ти, дорогий брате? Дружимо зі світом, заграємо з гріхом і заспокоюємо своє сумління, що ми хоч і недосконалі, але все ж таки діти Божі(?) “Тому-то опущені руки й коліна знеможені випростуйте, і чиніть прості стежки ногам вашим, щоб кульгаве не збочило, але краще виправилось. Пильнуйте про мир зо всіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа. Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багато-хто не опоганились тим. Щоб не був хто блудник чи безбожник, немов той Ісав, що своє перворідство віддав за поживу саму».

    Нині Господь вимагає від нас саме пильнування (але це не про те пильнування, яке нам хочеться малювати: не спати й молитися голосно, щоби й інші почули), а, насамперед, про пильнування миру і святості. Де? У своєму серці, щоб мати здатність бути примирителем для інших людей. Обставини справді катастрофічні, але саме через це Бог являє милість в тім, що дає кожному час покаяння, час примирення. Час освячення, час шукати Господа. Сьогодні потрібно укріпитися у своїй вірі й надії на Господа: «Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю. Бо ще мало, дуже мало, і Той, хто має прийти, прийде й баритись не буде! А праведний житиме вірою. І: Коли захитається він, то душа Моя його не вподобає. Ми ж не з тих, хто хитається на загибель, але віруємо на спасіння душі» (Євр. 10:35-39).

    І нині час випробування нашої віри. Саме на практиці варто нині показати нашу віру і нашу праведність. І як запалений свічник не ставлять під ліжко, так само й нам сьогодні не варто ховатися, а навпаки: варто підняти голос молитви, моління й благання до Господа милості. Й іншим сміливо сказати, що є вихід, є порятунок. Україну може порятувати Господь Ісус Христос. Увесь світ дивиться на Україну. Чомусь Господь по особливому передбачив Україну в плані проповіді Євангелії (саме в цей останній час). Певно що ворог це так само розуміє й тому кидає нові орди темних сил, щоб голос Євангелії не звучав. Та певно для Євангелії нема кайданів. Й у в’язниці апостоли співали й прославляли Господа. Але ворог хоче братовбивчої війни, він прагне крові, щоб люди померли у взаємних прокльонах, образах, ненависті, не покаялися, не примирилися з Богом і навіки загинули… Нехай не здійсняться ворожі плани, а буде явлена перемога Господа в житті усіх жителів України.

    Як тут не згадати Давида, коли в його житті настав момент, що навіть його найближчі друзі хотіли його побити камінням. Це й не дивно, якщо місто, де вони проживали, було спалене, усі жінки й діти забрані в полон. Чоловіки плакали доти, доки не стало сліз, а потім хотіли вбити Давида, як винуватця усього цього зла. Як тут руки й ноги не затремтять? Але написано, що Давид укріпився Господом: «І було Давидові дуже гірко, бо народ говорив, щоб його вкаменувати, бо засмутилася душа всього народу, кожен обурився за синів своїх та за дочок своїх. Та Давид зміцнився Господом, Богом, своїм. І сказав Давид до священика Евіятара, Ахімелехового сина: Принеси до мене епода!» (1 Сам. 30:6-7). Давид звернувся до Бога (взыскал – рос.) Нині час усім серцем звернутися до Бога, час шукати близькості з Ним. В постах і молитвах, час турбувати Небо. Усією Церквою Христовою. І в Україні, і в Америці…

    Душа горда не матиме спокою, буде згромаджувати до себе народи й захоплювати нові племена й території (Авакум, 2:3-5), а праведний житиме вірою своєю.     

Попередня Від любові до ненависті один крок?
Наступна Релігійні діячі запевнили Держсекретаря США у відсутності міжрелігійних конфліктів в Україні

Вам також може сподобатися

Роздуми

О ЧУВСТВЕ ДОЛГА

    Мое поколение воспитывалось советской идеологической школой в духе беззаветной преданности партии, любимой Родине, Советскому Союзу. Чувство долга возвышалось в ранг некоторого «религиозного чувства», как-то: священный долг – защита своей Родины от врага.

Роздуми

Моральні закони без моралі

Перечитую Філліпа Янсі «Что удивительного в благодати». Вражаюча книга, вражаючі

Роздуми

Познавая силу воскресения

     Мы не первый год празднуем Пасху. В каком-то смысле, уже привыкли и к праздничным собраниям, к песням и проповедям о воскресении, да и к самому празднику. Дорогие, давайте в эти дни обновим в своих сердцах стремление к познанию силы Его воскресения. Ведь суть не в праздничном служении, а в жизни, измененной силою Бога.