Грудень 6, 2017 0 329 Переглядів

Альвес Ріс. Багатство i бідність як засіб служіння Богові

Часто ми буваємо дуже категоричними у своїх судженнях. Якоїсь однієї помилки тієї чи іншої людини нам достатньо, щоб ми назвали її закоренілою у злі і перестали довіряти їй чи поважати її. У нашій свідомості чітко закарбувалася думка, що багаті люди — злі, а бідні — добрі. Може, це пережиток радянських часів, коли позитивний герой зображувався ідеальним, коли бідняки поставали перед нами щасливими, а багаті — нещасними.

Однак не багатство чи бідність є показником щастя, а близькі стосунки з Богом. Саме це можна чітко прослідкувати у долях двох досить відомих людей. Один з них був шахраєм, який втратив усе, але знайшов Бога і до кінця своїх літ був щасливим з Ним, хоча й дуже бідним. Інший ще в юності зустрівся з Господом і поклав Його принципи в основу свого життя і бізнесу. Зрештою він став дуже багатим і був щасливим від того, що міг цим багатством та іншими талантами служити своєму Богові.

Обидва — і багатий, і бідний — були щасливими, бо пізнали свого Отця та істинний сенс життя.

Найбільший шахрай минулого століття

Альвес Ріс був надзвичайно амбітним і корисливим, тому шахрайство вважав чимсь природнім. Після року навчання на інженера він залишив інститут, одружився і поїхав в Анголу, тодішню колонію Португалії, яка дуже швидко розвивалася. Ріс зробив блискучу кар’єру в Анголі. Він швидко піднімався по службі і вже у 23 роки став головним чиновником з розвитку науки в колонії, а також зайняв пост директора залізничних шляхів. Однак невдовзі вирішив, що обтяжене клопотами життя державного чиновника не для нього, оскільки в той час уже став міліонером. Тому залишив свій пост і створив торгівельну фірму, яка стала швидко процвітати.

Та на початку 20-их років колонію потрясла серйозна економічна криза. І Рісу, який, правда, не страждав браком самовпевненості і фантазії, довелося шукати неординарний спосіб швидкого отримання грошей. І він дійсно знайшов його.

Для цього використав чековий бланк свого нью-йоркського банківського рахунку, на якому не було грошей. Він купив на цей чек необхідну більшість акцій компанії. І оскільки чек доставлявся на місце призначення дуже повільно морським шляхом, що займало два тижні, Ріс заволодів власністю компанії і всією її готівкою. Отримавши такі повноваження, він зміг підняти престиж свого чека, а також фінансувати певні особисті проекти, але зрештою це шахрайство було розкрите — і Альвес Ріс потрапив на лаву підсудних, де йому було висунуто досить суттєвий список звинувачень. Йому довелося продати все своє майно: дім, коштовності, автомобілі — і на ці гроші його випустили під заставу. Зробивши певні вправні «поправки» у справах компанії, він добився повного звільнення.

П’ятдесят днів, проведених у слідчому ізоляторі, не минули для молодого фінансиста даром, але уроки, які він засвоїв там, аж ніяк не відповідали законослухняності. На той час португальська валюта, як і валюти багатьох інших країн, знецінювалася. І уряд не вживав жодних заходів, щоб зберегти цінність своїх паперових грошей. За п’ять років їх кількість зросла у шість разів. Щоразу, коли уряду були потрібні гроші, він, не піднімаючи шуму, просто друкував більше банкнот. Та щоб суспільство не підозрювало, що їхні гроші втрачають цінність, нові банкноти друкувалися у суворій секретності. Саме це наштовхнуло Ріса на неймовірну зухвалість.

Тільки-но вийшовши з тюрми, він узявся за складання контракту між собою і владою Анголи, згідно з яким він зобов’язувався забезпечити інвестиції в бюджет Анголи, залучаючи спонсорів з-за кордону. У свою чергу він отримував право і брав на себе зобов’язання випустити секретний тираж банкнот, якими б міг користуватися на власний розсуд. Такий договір видавався доволі доцільним для людей, чия допомога була так потрібна Рісу. Дуже тонко маніпулюючи обманом та інтригами, Ріс зумів добитися законного оформлення свого контракту, при цьому офіційні особи навіть не здогадувалися про зміст документу.

Вільям Ватерлоу, який очолював відому фірму, котра офіційно друкувала гроші для Португалії, був збитий з пантелику цим контрактом, але погодився у суворій секретності надрукувати першу партію банкнот, а їх було 20 тис. по 500 ескудо.

У лютому 1925 року банкноти увійшли в обіг. Згодом почали друкуватися все нові й нові партії. Ріс почав активно створювати компанії в Анголі. Невдовзі молодий фінансист став знаним як фінансовий геній, який здатний вивести колонію з економічного застою.

На той час, як Ватерлоу віддрукував банкнотів на суму в три мільйони фунтів стерлінгів, Ріс став найбагатшою людиною Португалії і практично володарем усієї Анголи. Він закупив акції Банку Португалії в кількості, потрібній для повного контролю над ним. Ще трохи — і він міг стати власником національного банку.

Але він не врахував втручання преси у його справи. Провідна Лісабонська газета розгорнула бурхливу кампанію проти діяльності банку Анголи. У зв’язку з цим інспектори Португалії несподівано нагрянули в один з філіалів банку Ріса і виявили махінацію. За кілька годин відкрився весь механізм шахрайства. Ріса заарештували. «Твердо вирішивши не програти, я атакував невинних людей, — казав згодом сам Ріс, — Я звинувачував Банк Португалії, Верховного Комісара, політиків та фінансистів. Всіх їх намагався втягнути у справу». І зрештою було заарештовано понад 20 людей. Знадобилося аж 6 років, щоб розчистити справу Ріса від хибних свідчень і неправильних слідів. Зрештою, стомлений, всіма покинутий і з єдиною перспективою довічного ув’язнення, Ріс проковтнув пілюлю з отрутою, однак самогубство не вдалося — і він опинився в тюремній лікарні.

Через кілька койок від нього лежав хворий в’язень, який став читати йому Біблію. Ріс сперечався з ним, щодо істинності Слова Божого, але марнославне бажання довести свою точку зору змусило його читати Писання. «Я був холодним критиком, — згадував він, — але, на свій подив, прийшов до висновку, що оповідь про Христа можна прослідкувати в Писанні від Буття до Об’явлення. Достовірність Біблії змусила мене серйозно замислитися».

Думка про існування Бога почала постійно турбувати Ріса. Він зв’язався зі знайомим католицьким священиком, який вислав йому літературу і дав певні поради, котрих ув’язнений чітко дотримувався. Але разом з тим він ще мав намір довести свою «невинність». Для цього були виготовлені нові підробні документи, які раз і назавжди мали довести «невинність». Але цього разу виготовлення підробок супроводжувалося наполегливими молитвами до Бога про успіх! Але замість успіху Ріса охопило дивне бажання, від якого він ніяк не міг звільнитися. Це було бажання чесно зізнатися у всіх своїх злочинах.

І Ріс здався. Шахрай був засуджений на 25 років тюрми і каторжних робіт, два з яких мав провести в одиночній камері. Там він по-особливому переживав докори сумління через те, що були засуджені його невинні співучасники. І саме там він почав глибоко досліджувати Писання, яке тоді відкрило йому нові горизонти.

З того часу Ріс відкинув все те, чим він гордився — свої злочини, свою геніальність, свої мнимі добродійства і почав благати Бога, щоб Він повністю змінив його. З того часу навіть одиночне ув’язнення стало для нього місцем спокою та нових можливостей. Під впливом великої зміни, яка відбулася з Рісом, один з його товаришів по тюремних нарах Адріано Сільва також почав шукати Бога і в результаті став християнином. Потім після численних листів і побачень дружина і старший син Ріса самі відчули на собі силу і любов Христа.

Минав час і колишній злочинець став людиною, якій можна було довіряти, тому йому дозволили працювати «місіонером» серед сотень в’язнів. Також, використовуючи свої літературні здібності, він почав редагувати трактати португальською мовою і писати статті у християнські видання.

Альвес Ріс звільнився у 1945 році, відбувши 19,5 років покарання. І, як не дивно, з одного боку це стало для нього втратою, оскільки він змушений був залишити своє служіння для португальського тюремного братства, яке він виконував майже 20 років.

Після звільнення він прожив ще 10 років і став добре відомим проповідником в євангельських церквах у Лісабоні.

Невдовзі після звільнення до нього зачастили різні люди з кримінального світу, які пропонували колишньому «видатному шахраєві» різні махінації. Вони не могли повірити, що він навернувся до Христа і вважали, що це лише ширма, за якою він продовжує й далі займатися шахрайством. Йому навіть пропонували роботу в банку, котра дуже добре оплачувалася, за умови, якщо він залишить проповідницьку діяльність. Але гроші його більше не приваблювали. І коли Ріс помер у 1955 році, він не залишив після себе жодного багатства цього світу. Він навіть заповідав, щоб у труну його поклали у простирадлі, а костюм віддали старшому синові. Та все ж він зустрів смерть, будучи глибоко щасливою людиною, тому що знав, що Спаситель омив усі його гріхи, і тепер його погляд був спрямований не на земне, а на вічне.

Засновник харчової імперії

Генрі був первістком у сім’ї Хейнців, німців-емігрантів, які жили за шість миль від Пітсбурга. Його батьки, щирі лютерани, плекали мрію, що їхній син виросте і стане служителем церкви.

Та старший син Хейнців був настільки успішним і незамінним у справах на присадибній ділянці, а згодом і в сімейному бізнесі, що батькам довелося відмовитися від своєї мрії. Йому було тільки 10, як він вже примудрявся продати серед односельців візок овочів з городу, а у 12 років він вирощував так багато всього, що вже доводилося впрягати коня і продавати цілий віз. Уже в той час він умів швидко і по-дорослому вирішувати серйозні проблеми. Коли він закінчив школу, сад та город вже розрослися до розмірів ринкового виробництва і довелося наймати працівників, щоб допомогти його обробляти. Далі Генрі спрямував свої зусилля на те, щоб допомогти батькові налагодити виробництво цегли, з якої згодом були побудовані стіни всіх його фабрик.

Хейнц

У 1869 році, у 25-річному віці, він одружився зі щирою християнкою Сарою Янг. І вони разом продовжували служити Господу. В тому ж році була зареєстрована перша компанія, яка названа його ім’ям. Він орендував приміщення і налагодив виробництво консервованого хрону. Свіжий хрін було дуже важко терти. Генрі знав це, тому вирішив полегшити працю домогосподарок. Виготовлений продукт одразу почав користуватися неймовірним попитом.

Фірма постійно розширювалася, разом з цим зростала кількість проблем. Але попри все Генрі знаходив час для того, щоб проводити заняття недільної школи у місцевій церкві. Він готувався до служінь, проводив уроки з дітьми, навчав і давав їм настанови з великою любов’ю, яку на все життя запам’ятали його учні. Навіть у найбільш критичні моменти свого життя, коли всі ресурси вкладалися у розвиток нового заводу, він переконував себе, що необхідно жертвувати на внутрішньоцерковну роботу. Церква, яку відвідував Хейнц побудувала нове приміщення і мала ще внести досить солідну суму. На церковній раді, де був присутній і Генрі, було запропоновано кожному внести крупну суму грошей. Присутні добровільно вносили гроші, а у серці Хейнца відбувалася боротьба. Він був наймолодшим серед тих, хто зібрався, нещодавно одружився і його бізнес потребував термінових капіталовкладень. Він не міг собі дозволити так просто витратити велику суму грошей. Але він згадав свою обіцянку Господу — жертвувати добровільно і не ухилятися від обов’язків. Він віддав гроші, сказавши членам своєї сім’ї: «Якщо Господь бажає, щоб я так чинив, то так треба». З ранньої юності він усвідомив, що на першому місці у нього, як у християнина, мають бути інтереси Божого діла.

Минали роки, і компанії, яка виробляла продукти харчування, потрібно було придбати 125 акрів землі, а також розширити асортимент продукції. Та попереду була біда. Компанія терміново потребувала постачальників і згодом уклала контракт на покупку продукції однієї з ферм у штаті Іллінойс. Продукція була чудової якості і все йшло добре доти, доки одного року в США вродив небувалий врожай. Фермери привозили його на фабрику і вимагали оплати.

В той час країна перебувала на межі економічної кризи, ліквідовувалися підприємства, розпадалися банки і було неможливо отримати жодного кредиту. Тому Хейнц пустив у справу всі свої кошти. Певний період він справлявся з виплатами, та невдовзі його ресурси вичерпалися. І згодом фірма збанкрутувала. Хейнц залишився без копійки в кишені. Та навіть у такій ситуації йому вдалося зберегти віру і непохитну чесність, чим він виділявся з-поміж усіх бізнесменів. Хейнц намагався передусім виконати свої зобов’язання і поставив собі за мету підрахувати всі борги, які виникли у результаті розвалу фірми, і повернути їх, незважаючи на те, що суд звільнив його від сплати як неплатоспроможного.

У списку, який він назвав «Книга моральних зобов’язань», він перерахував усіх, кому фірма винна була гроші. Тому коли Хейнцу довелося знову налагоджувати бізнес з допомогою капіталовкладень родичів, його попередні кредитори зробили все, щоб допомогти, оскільки поважали і цілком довіряли йому.

Хейнц був видатним керівником, який користувався справжньою повагою серед своїх працівників, кількість яких постійно зростала. Компанія Хейнца була першою з американських компаній, яка турбувалася про комфорт для своїх працівників. Її засновник вимагав, щоб для працівників були організовані їдальня, роздягальня, їм надавалася безкоштовна медична та стоматологічна допомога, а також виплачувалося пожиттєве страхування.

У 42 роки він вже був главою найвідомішою компанії у країні. І тоді у ньому заговорила давня пристрасть до подорожей. Генрі давно мріяв побувати у Європі. Німеччина була батьківщиною його предків, Англія вабила безліччю духовних чудес.

У 1886 році Хейнц у супроводі дружини і чотирьох дітей відплив від берегів Америки.

Щонеділі він відвідував заняття недільної школи, порівнюючи їх зі своїми заняттями у Пітсбурзі. А вечорами приходив у переповнену церкву Метрополітен Табернакл, щоб послухати проповіді Чарльза Сперджена — «найскромнішу і найпростішу людину з усіх великих людей, з якими мені довелося зустрічатися».

Протягом усього свого життя видатний бізнесмен брав активну участь у служінні церкви, очолюючи недільну школу і надаючи фінансову підтримку різним церквам в організації недільних шкіл, а також брав участь у різних кампаніях з відвідування невіруючих для того, щоб запросити їх у церкву. В одній з таких кампаній було проведене навчання 2 тис. чоловік, які зайшли у понад 83 тис. будинків. Він жертвував гроші на організацію недільних шкіл у Японії. У 1918 році Генрі очолив делегацію з 29 пасторів і бізнесменів, які відвідали 70 міст Японії, Кореї та Китаю. Він завжди охоче відвідував інші церкви і звертався до віруючих, підкреслюючи необхідність нести Добру Новину підростаючому поколінню через служіння недільних шкіл і організацію класів з вивчення Біблії для молоді.

Перед смертю Генрі у 1919 році на його фірмі вже працювало 6523 людей, діяло 26 заводів, відкрито 26 офісів та інших фірм. Фірмі належало 100 тис. акрів землі. Коли був опублікований некролог з приводу його смерті, в ньому справедливо зазначалася послідовність інтересів його життя: «Генрі Хейнц — віруючий, філантроп, підприємець…»

«Віра була служінням його життя», — говорив про нього декан пітсбурзького університету. І Генрі Хейнц чітко заявив про те, що розуміє під вірою, коли писав свій заповіт: «Чекаючи того моменту, коли закінчиться моя земна кар’єра, я хочу почати свій заповіт зі сповідання своєї віри в Ісуса Христа як особистого Спасителя, що було основою мого життя».

Підготувала Ольга МІЦЕВСЬКА

За книгами Пітера Мастерса «Люди особливої долі» і «Люди високої мети»

“Благовісник”, 1,2010

Попередня Ярл Пейсті. Перший Євангельський голос на російськомовному радіо
Наступна Микола Іванович Пейсті. «Із гнітючого мороку сумнівів – до світлої і радісної віри в Бога»

Вам також може сподобатися

Історія цервки

Іван Левчук. «Усе його життя — це боротьба …»

«Усе його життя — це боротьба …»

Історія цервки

Мати Тереза. Плоди, зрошенi кров`ю серця

23 серпня 2010 року урочистостями, які проходили в головному будинку Місіонерок божественної любові (Сестер матері Терези), заснованому самою матір’ю Терезою в індійському місті Калькутті, розпочався Всесвітній Рік на її честь під егідою ЮНЕСКО.

Історія цервки

Коррі тен Бум.  Прощення, загартоване, концтабором

Голландка Коррі тен Бум народилася 15 квітня 1892 року. Буми завжди відрізнялися побожністю і активною доброчинністю серед бідняків міста Гарлема. Сім’я жила у маленькому будиночку, на першому поверсі якого дідусь Коррі Віллем тен Бум відкрив годинникову майстерню.