Жовтень 11, 2018 0 46 Переглядів

Старший пресвітер церков ХВЄ по Тернопільській області Віталій ЯЦЮК: «Немає нічого важливішого за концентрацію, фокусування на Ісусі Христі»

— Віталію Олексійовичу, що ви визначите як найбільш характерне для Об’єднання церков Тернопільської області?
— Я скажу, що поміркованість у всіх питаннях церковного життя — і щодо вчення, і щодо богослужбової практики. У нас немає якихось крайностей, які трапляються в інших областях. Наші церкви не схильні до бунтів і до всього іншого, що їх супроводжує. Можливо, це пов’язано з тим, що брати-попередники були помірковані люди, навчені, розсудливі — і це нам передалося в спадок (посміхається). Зауважу, що євангельський рух у Західній Україні розпочався на Тернопільщині саме такими розважними братами. Кременець тоді був центром Всепольського союзу євангельських церков.

— Здається, що євангельський рух на Тернопільщині мав ще й національний акцент, шанувалася українська мова, коли на Волині й Рівненщині, зокрема на Поліссі, до цього часу в церквах проповідують і співають по-російськи.
— Так, українська мова на Тернопільщині була більш поширеною в богослужбовій практиці, ніж в інших областях. Це правда. У Кременці в 1928 році був надрукований перший український збірник християнських пісень. Видавався журнал «Євангельський голос» українського мовою. Ще один україномовний журнал видавав Іван Герес, який називався «Будівничий церкви Божої».

Першопрохідці Церкви ХВЄ Тернопільщини, фото 1930-х років

— А що можна сказати щодо особливостей самої Тернопільської області?
— По-перше, на її території є дві великі Всеукраїнські святині: Почаївська лавра для православних, а Зарваниця для греко-католиків. До цих святинь приходить багато паломників зі всієї України, і навіть світу. Вони відіграють значну роль, роблячи людей більш релігійними.

На Тернопільщині великий вплив має греко-католицька церква. Особливо в районах, які раніше були під Австро-Угорщиною. Наших церков більше на етнографічній Волині, а це Шумський, Кременецький, Ланівецький, Збаразький райони, які були російськими і де переважає православна церква.

Якщо говорити про відкритість людей щодо наших євангелізаційних заходів, то православні більш відкриті. Греко-католики (звичайно, не скрізь) обережніші, більш насторожені, упереджені. Ця упередженість особливо відчутна в перші дні проведення дитячих таборів, але на 2-й чи 3-й день люди стають більш зацікавленими, відкритими, відпускають дітей в табір і приходять самі.

— Як вам вдається працювати в такій релігійній обстановці?
— Працюємо як можемо. Я особисто в 1995 році розпочав працю в містечку Копичинці (Гусятинський район), у якому ніколи не було сформованої євангельської церкви. У самому районі була в далекому минулому тільки одна така церква. Отож, мені в Копичинцях було дуже важко. Люди релігійні, бо в містечку діє кілька греко-католицьких громад. Але працював, розпочавши працю з нуля. Переїхав туди для проживання, проявляв турботу до людей, любов, виконував свою роботу якісно, благовістив, постив, молився, кликав до Бога — і Бог приводив людей до покаяння. У 1997 році ми розпочали будівництво дому молитви в Копичинцях, у 1999 році закінчили. На сьогодні це діюча церква зі своїми служителями й служіннями. Щодо способів євангелізації, які використовували й тепер використовуємо — то це особистий контакт з людьми, проявлення любові, турботи до них, гостинність. Усі люди, які є в церкві, проходили через мій дім. Багато з ними розмовляли, показували, як ми живемо, як виховуємо дітей. І це зачіпало людей дуже сильно й духовно їх зрощувало. Тож особисті контакти давали свої результати на покаяння людей, на зміну особистого життя. Масові євангелізації ми проводили, але вони не були такі ефективні.

— Які служіння найбільш розвинуті в об’єднанні?
— Ми розвиваємо місіонерське служіння. Створили місіонерський відділ. Відповідальний за нього Михайло Коломийченко. Він добре веде цю справу. Бюджет нашого об’єднання, а це є ще однією його особливістю, на 70% йде на відділи. Левова частина бюджету призначена саме на місіонерський. Бо в нас ще є райони, де немає євангельської церкви. Ми особливо працюємо на відкриття церков у цих районах.

— А яку роботу проводите з молоддю?
— Кожного року проводимо три обласні молодіжні конференції. Але в основному наша молодь задіяна в районних молодіжних конференціях. На рік складено план молодіжних зібрань, у тому числі й обласних. Тому молодь, знаючи про заплановані служіння, бере в них участь, зустрічається, спілкується. Наша молодь щороку бере участь у молодіжному з’їзді в Малині. Наскільки мені відомо, то з нашої області завжди одне з найбільших представництв на цьому фестивалі.

— Чи вважаєте ви, що євангельським християнам-п’ятидесятникам бракує біблійної освіти, виваженого біблійного вчення? Як ви вирішуєте цю проблему?
— Не варто так узагальнювати. Усе залежить від самого християнина. У нашій області ми маємо Тернопільську біблійну семінарію (наша біблійна семінарія була зареєстрована першою в Україні в 1990 році). Ми заохочуємо братів до навчання, особливо молодь. Правда, немає багато охочих, але ми спонукуємо, щоб працювали й вчилися, вчилися й працювали. Освіта має супроводжувати працю. Це моє глибоке переконання.

Ми маємо ще один навчальний заклад — Тернопільський місіонерський інститут. Уже чотири роки як він став частиною нашого братства, раніше мав статус міжконфесійного. Готує місіонерів на мусульманські країни. Багато наших місіонерів трудиться в Узбекистані, Туркменістані, в Африці. Я відвідував їх там. Гарно працюють. Але ми хочемо дещо змінити спрямування інституту, щоб він готував місіонерів і для України, бо, крім Азії, Африки і Європи, є багато праці й у нашій країні.

Щодо мене, то я відповідав за відділ освіти в нашому Об’єднанні. Мені довелося пройти всі щаблі служіння й духовної освіти. Можу сказати, що освіта дуже важлива, коли ти вчишся й працюєш, вчишся й служиш. Освіта ради освіти не приносить того бажаного результату, який очікується від неї. Брати, які вчаться й не працюють, не задіяні в служінні, схильні до зарозумілості. Але це не всіх стосується, звичайно. Коли я вступив у Київський біблійний інститут, а це був перший набір, тоді зі мною вчилися багато посвячених і ревних братів, то ми вчилися й служили, допомагали пасторам, відкривали церкви. Закінчивши в 1995 році КБІ, тільки в 2008-му я пішов навчатися в магістратуру. А дисертацію доктора богослов’я захистив тільки цього року, тобто через 10 років. І це нормально. Коли людина тільки вчиться й не віддає, то стає з великою головою, але з маленькими руками й ногами, чого не мало б бути.

Навчання не суперечить Біблії, а Дух Святий підтримує наші зусилля в навчанні й праці. Він підсилює їх. Особливість сучасних надто духовних християн та, що вони дуже добре знають, що Бог сказав нині, але не знають, що Бог сказав вчора, тобто що написано в Писанні. Якщо людина не знає, що вже було сказано Богом, то їй тяжко проаналізувати те, що Бог каже сьогодні, і зробити правильні висновки. У нас є мірило — Слово Боже, з чим ми все порівнюємо й на основі якого зважуємо й судимо. Тому нам потрібно знати, що Бог сказав колись, щоб зрозуміти те, що Бог сказав сьогодні.

— А як вам особисто працюється на посаді старшого пресвітера церков Об’єднання?
— Я за покликанням пастор, трошки учитель, люблю працювати з людьми. А служіння обласного пресвітера трохи пов’язане з дипломатією, з політикою, і це мене інколи пригнічує. Не так легко вирішувати різні проблеми, які є в пасторів, особливо в старших за віком. Ми, звичайно, намагаємося зрозуміти їх, хоча є багато моментів тяжких і незрозумілих, є багато своїх труднощів. Складно працювати з людьми хитрими та лукавими, які плетуть інтриги, а також із тими, хто не розуміє часу, у який ми живемо, та не використовує можливостей для євангелізації й позитивного впливу на суспільство. Але я дякую Богові за нашу команду, за своїх трьох заступників — Петра Стельмащука, Сергія Шведа та Миколу Серединського, які є моїми близькими друзями. Мені з ними дуже легко працювати, я ціную нашу єдність. Звичайно, ця дружба зрощується: ми спілкуємося, дзвонимо один до одного майже кожного дня, молимося, ділимося своїми болями й переживаннями.

— Чи можна говорити про певні досягнення Об’єднання?
— Про якісь особливі досягнення я не можу сказати. Старші служителі області новітньої доби — Григорій Черненко, Василь Бровка, Володимир Терещенко — робили все, щоб Об’єднання було в єдності, мирі, здоровому вченні, і ми перейняли цю естафету. Тепер у нас в області 103 церкви, а населених пунктів понад тисяча, 5615 членів церкви, а жителів 1 млн. Як це мало! Тому про успіхи не можемо говорити, особливо коли порівнювати нас із Рівненською й Волинською областями. Я буду говорити про проблеми. І одна з них — брак служителів. У нашому південно-західному регіоні серйозна проблема з кадрами. Середній вік служителів біля 57 років. Молоді члени церкви виїжджають за кордон. Старші також виїжджають — і ця тенденція мене лякає. У нас нестача служителів надзвичайно велика, мало посвячених служителів, відданих. Теперішня політична й економічна ситуація в країні б’є по церкві. Матеріальне становище дуже сильно впливає на церкву. Посвячені місіонери просто виживають на невеликі кошти. Тому ті місіонери, яких ми маємо, це дуже особливі та віддані люди, які служать іншим для Божої слави.

Пастирська молитва на Співочому полі, м. Тернопіль

 

— Чи були ви свідком пробудження?
— Не тільки був свідком пробудження, але і його учасником. Це був початок 1990-х років. Мені 16 років, віруючий. У 1992 році нам у Тернополі віддали Співоче поле на ціле літо, щоб ми проводили служіння. Наш невеличкий хор провів кілька євангелізацій на цьому полі замість вечірнього служіння в церкві. Не було якісної звукової апаратури, нічого не було, і репертуар був невеликий. І наш пресвітер Мирослав М’якота звернувся до мене, юнака: «Віталію, організовуй молодь — і щось робіть». І ми нашвидкуруч зібрали молодіжну групу. Нас було вісім чоловік. Я грав на гітарі, мій брат на баяні. І робили на тому полі звичайні служіння. Я розумів відповідальність, і брати довіряли нам. Ми щодня обходили Співоче поле, у суботу аж сім разів обходили його, як Єрихон, і молилися. А в неділю я брав Біблію, проповідував — і десятки людей каялися. Це було пробудження. У той час десятки, сотні людей приймали водне хрещення. Ми ходили по лікарнях, по різних закладах, співали, проповідували — і багато людей каялися. Я бачив, як Бог спасав, звільняв, оздоровляв.

— Чим для вас характерне пробудження?
— Характерне тим, що люди, задіяні в ньому, не думають про себе. Не думають про своє, вони вмерли для свого. Вони думають, як проповідувати, як молитися, як постити, як бути ефективними для Господа. Церква в той час не рахувалася ні з чим. Я би вирізнив таку річ, як повну жертовність у всьому. І сторонні люди не могли не бачити нашої жертовності, нашої дружності. Треба комусь допомогти — ми збиралися і їхали, комусь щось побудувати чи ще щось зробити — робили й не питали про плату. А тепер маса питань: а нащо, а чи заплатять, а хто везтиме, хто заправить машину, а чи буде обід, чи добрий обід? У нас таких питань не виникало. Ми їхали працювати, а Бог піклувався — і ніколи голодними не були (усміхається).

— Розкажіть про себе, про свою родину.
— Я народився в 1975 році в гарній християнській сім’ї. Мій прадід Тихін Яцюк був відомим євангелістом, про якого згадано в «Євангельському голосі» і в багатьох тодішніх часописах. Мій дід Степан Тихонович, який цього року відійшов у вічність, виконував дияконське служіння в селі Передмірка, а батько мій Олексій Степанович був пастором у Тернополі. Тож я виріс у сім’ї служителів у четвертому поколінні. Нас у батьків було четверо: я, мій старший брат, молодша сестра й ще молодший брат. Мої батьки дуже любили Бога. Вони добре жили між собою. Я казав на своєму шлюбі: «Боже, дай мені так прожити життя, як прожили мої батьки». Батько завжди проявляв ніжність до мами, хоча мав вигляд строгого чоловіка, навіть неприступного, був високий, сильний, міцний. Його поведінка була добрим прикладом для нас. Батько був дуже ревний служитель, якого Господь використовував на збудування церкви. Любив молитися, Бог через нього хрестив багатьох Духом Святим. З вірою молився, клав руки на людей — і Бог виявляв Свою велику благодать і силу. Помазаний був чоловік. П’ять років тому він відійшов у вічність у віці 65 років. З його відходом багато чого змінилося. Не вистачає мені його. Ми з батьком були надзвичайно близькими друзями.

Я після закінчення школи пішов учитися у вище професійне училище на маляра з художнього оздоблення, закінчив його і вступив у Полтавський архітектурний університет. Але в 1993 році відкрився Київський біблійний інститут — і я пішов учитися туди. І з того часу служу Богові як служитель його церкви. У 1995 році закінчив КБІ, потім у 1996 році Тернопільську біблійну семінарію, з 1997 року викладаю в різних біблійних закладах нашої України. У 2008 році закінчив навчання у Київській богословській семінарії «Благодать і істина» на магістратурі, а цього року закінчив навчання на юридичному факультеті Чернівецького національного університету, а також захистив докторську ди-сертацію й отримав ступінь доктора богослов’я. Я одружений і маю троє дітей — сина Олексія і двох доньок — Єльвіну та Соломію.

— Як ви стали відродженим християнином?
— Моя мама кожного вечора молилася за всіх нас. І мене любила згадати в молитві по-особливому. Казала: «Боже, наверни Віталія, дай йому покаяння». Мене це так дратувало, нервувало, ранило, я не міг того витримати: «Мамо, ну чого ви до мене чіпляєтеся? У чому мені каятися?» А вона відповідала: «Я не знаю, чому Бог мене до цього спонукує, але ти маєш покаятися». Я співав у церкві, вірші розказував, був активний. Навіть проповідував із 14-ти років. І таки покаявся в 1991 році. Одного разу зайшов у дім молитви, як зазвичай, став на коліна, щоб подякувати Богові, і попросив, щоб Він проговорив до мого серця. І тоді Дух Святий так торкнувся мене, що я відчув себе таким грішником, якого немає на цілому світі, відчув себе брудним чоловіком. Пішов сів біля батька в хорі, геть розбитий, гірко ридав. Не пам’ятаю, хто про що проповідував, не міг дочекатися кінця зібрання, щоб вийти на покаяння. Коли зібрання закінчилося — я став на коліна перед церквою й сказав: «Брати і сестри, помоліться за мене, я великий грішник. Боже, прости мені, я каюся». Я тоді пережив повне переродження, зміни в собі. Від правильного покаяння приходить правильна віра, приходить істинне навернення, істинне народження. Часом, питають, чому той чи інший не росте у вірі. Я тоді кажу: «Тому що не народжений, а ненароджений не росте». У 1992 році я прийняв водне хрещення. Бог мене дуже поміняв з того часу і міняє донині, бо я ще на дорозі.

— Що вас берегло у вірі?
— Я думаю, що мене зберегла у вірі моя постійна зайнятість у Божих справах. Кудись треба було їхати, на євангелізацію, на зібрання, потрібно було щось зробити — я був там. І хоч одружився дуже рано, у 1994 році, після першого курсу КБІ, все одно разом з дружиною Людочкою перебував у інтенсивній праці.

— Які зусилля має докладати християнин, щоб не зневіритися й не відпасти?
— Щоб не відпасти, християнин повинен виконувати чотири умови, записані в Діях апостолів, 2:42. Це універсальний рецепт для церкви, для щасливої сім’ї і для кожного християнина. «І вони перебували в науці апостольській» — це перша умова, «у спільноті братерській» — друга, «у ламанні хліба» — третя, «у молитвах» — четверта. У сім’ї мають читати Боже Слово, має бути спілкування чоловіка з жінкою, батьків з дітьми, дітей з батьками на рівні душевному, тобто має бути дружелюбність у родині, теплота стосунків. Потрібно, щоб віруючі сім’ї спілкувалися за столом, разом їли, снідали, обідали, вечеряли разом. І спільно молилися. Оце основне, що необхідне для зростанні у вірі.

— Що ви вважаєте запорукою успіху кожного служителя церкви?
— Я, можливо, скажу банальні речі, але не можна без них. Отож, номер один — це молитва, особиста молитва служителя, особисте перебування в молитві з Богом. А друге — це перебування в Слові Божому, щораз більше й більше, незалежно від того, яка в тебе освіта, яке в тебе звання. Іншого шляху немає. Із цього випливає все інше — і любов, і сила. Я знаю людей, які дуже добре ставляться до інших, але не перебувають у молитві й Слові. Вони мають своїх прихильників, але сили Божої в них немає, помазання Божого немає, дії Божої через їхнє життя немає. Щоб мати вплив на людей, їх не тільки треба любити, а ще й мати помазання Боже, прихильність Божу, благодать Божу на собі, а це приходить тільки через молитву й Слово Боже.

— Ваші побажання християнам, зокрема служителям, читачам «Благовісника».
— Бажаю більше вділяти часу спілкуванню з Богом, більше вділяти часу праці над своїм характером, над своїм життям, більше пізнавати Бога й бути більше задіяному в праці. Коли пізнаєш Бога — пізнаєш Його волю, а Його воля не тільки освячення наше, але й наша праця, наші дари, таланти. Говорячи про Бога, я маю на увазі особу Ісуса Христа, а не просто Бога в широкому сенсі, бо саме в особі Ісуса Христа ми пізнаємо правдивого Бога. Тому бажаю читачам більше пізнавати Христа, силу Його любові, пізнавати Його характер, Його життя. Подивіться, як Він жив, як Він поступав, і прикладайте це до свого життя, беріть глибоко до свого серця, беріть приклад у Нього. Будьте Христоцентричними! Немає нічого важливішого за концентрацію, фокусування на Ісусі Христі. Люди, які пізнають Христа, — преображаються, перемінюється їхнє життя, характер, служіння.

Розмовляв Василь Мартинюк

“Благовісник”, 3,2018

А ви вже оформили підписку на журнал “Благовісник” на 2019 рік?
Завітайте на інформативну сторінку журналу.

Попередня У фокусі новоутвореного Відділу сімейного служіння в УЦХВЄ – стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми
Наступна «Переконаний, що християни мають бути більш сміливими у поширенні Доброї Звістки через інтернет» - Олег Матюхов, регіональним директор Christian Vision

Вам також може сподобатися

Новини
Історія цервки

Василь Павлов. Вiра, загартована випробуваннями

На основі історичних документів, свідчень очевидців та інших матеріалів автор намагається розкрити подвиг віри, явлений основоположниками п’ятидесятницького руху. Одним з них є Василь Степанович ПАВЛОВ.