Травень 7, 2019 0 168 Переглядів

Роман Полікровський: «Зміни в країні почнуться з особистого почуття відповідальності якомога більшої кількості людей!»

Роман Полікровський завжди каже про себе так: «Я мер найкращого міста України!» Це певною мірою слоган. «Тому що найкраще місто — це те, яке ти любиш, у якому ти живеш і не хочеш залишати», — додає він. До вашої уваги інтерв’ю з, мабуть, найоптимістичнішим мером України.

Біографічна довідка:

Роман Полікровський народився 1979 року в м. Збараж Тернопільської області у сім‘ї робітників.
Закінчив Збаразьку ЗОШ №2, Збаразьке ПТУ-25.
З 1998 до 2001 року працював електромонтером.
У 2008 році закінчив Тернопільський національний економічний університет.
З 2008 до 2010 року був зареєстрований приватним підприємцем.
З 2010 до 2012 року працював менеджером автосервісу.
У 2007 році став співзасновником та був обраний керівником Тернопільської обласної благодійної організації «Дім милосердя».
У 2010 році обраний депутатом Збаразької районної ради від політичної партії «Фронт Змін».
Збаразькою районною радою обраний головою постійної комісії з питань духовності, культури, мистецтва та національного відродження.
У 2014 році обраний міським головою Збаража від партії «БПП — Солідарність».
Дружина — Тетяна Полікровська — депутат міської ради, теперішній керівник «Дому милосердя».
Роман та Тетяна мають п’ятеро дітей.

— Ви стали мером у 35 років, а при переобранні набрали неймовірних 87% голосів. Якось ви сказали, що такого успіху можна досягнути тільки з Божою допомогою. Тобто ви бачите в цьому Боже провидіння?
— Звичайно, Бог відіграв ключову роль у моєму житті. Через усе моє життя проходить червоною ниткою — бажання брати відповідальність. Можна сказати, що це наше родинне кредо. Воно стосується всіх сфер життя. Я думаю, що Бог сказав: «Ну, раз хочеш, то на тобі» (сміється). Хоча я не вірив, що можу перемогти у виборах, оскільки не було фінансів. Ми навіть самі скинулися на принтер, на якому друкували передвиборчі листівки…

— А що вас спонукало до політичної діяльності?
— Саме оце відчуття відповідальності. Якщо ти бачиш проблему, то потрібно перш за все не критикувати, а допомогти її вирішити. Ще будучи депутатом районної ради, я весь час намагався втілити якісь нові ініціативи, ідеї…

Але основним поштовхом для мене стала Революція гідності. У Збаражі християни відіграли важливу роль у цих подіях. Коли неконтрольований натовп збирався спалити адміністрацію, суд і т. ін., ми взяли на себе відповідальність не допустити цього, направити всю цю енергію в конструктивне русло. І справді, наш район — один із небагатьох в області, де нічого не було зруйновано й вдалося уникнути серйозних провокацій.

— Ви сказали «ми», кого саме маєте на увазі?
— Я завжди кажу «ми», бо це — команда людей. Я маю на увазі моїх колег-християн. Коли стали збиратися народні віче, це було подібним до того, про що написано в Біблії: «…як ті вівці, що не мають пастуха». Ми розуміли: або хтось візьме на себе відповідальність лідера, або стануть діяти екстремістські сили, які будуть палити й руйнувати. Так, попередня влада допустила багато помилок, але ми маємо бути мудрішими. Адже ту ж саму спалену адміністрацію потім доведеться за бюджетні ж кошти відновлювати!

— Як ви прийшли до рішення стати міським головою?
— Коли закінчилася революція, мені запропонували посаду голови районної ради. Був цікавий момент, який вплинув на моє майбутнє. Один колега-депутат, із яким ми пройшли певний спільний шлях, знаючи наперед, що мене висуватимуть, попросив, щоб я не погоджувався. Він мотивував це тим, що мені буде важко без достатнього досвіду пройти цей переломний постреволюційний період. Мовляв, він наведе лад, а тоді можна буде й мені висуватися. І я пообіцяв. Найперше тому, що й не сподівався, що мені можуть таке запропонувати. Цей чоловік добре знав: якщо я дам слово, то не порушу його навіть на шкоду собі…

І ось на сесії під тиском громадськості висувають мою кандидатуру. Це був дуже важкий вибір… Я вийшов за трибуну й прямо сказав, що не можу погодитися, тому що дав слово. І в ту ж мить, за класикою подібних масових акцій, усі прихильники, які щойно кричали «Осанна!», стали кричати: «Зрада!» Але я просто пояснив людям, що не можу відійти від власних принципів, що для мене важливіше лишитися чесним перед Богом і самим собою. Тоді градус напруги трохи знизився.

Але коли наблизилися позачергові вибори міського голови, у мене вже просто не було вибору. Люди прийшли й сказали: «Ну, якщо не захотів туди, то підеш сюди!»

— Чому була така увага до вас із боку громади? Вони бачили у вас оту «нову людину» — на противагу до старих корумпованих політиків?
— Не хочу, щоб виглядало, ніби я сам себе хвалю, але, справді, був момент, який виокремив мене як лідера. Це пов’язано зі створенням люстраційного комітету й складенням т. зв. люстраційного списку. Коли постало питання, хто буде вести збори й читати цей список, більшість дали задню — адже для цього потрібно було мати насправді незаплямовану репутацію.

— «Хто без гріха, хай перший каменем кине!»
— Саме так. Телефонують мені: «Комітет вирішив, що ніхто, крім тебе, не зможе». І я став молитися… Адже це не так просто — перед керівництвом району, усіма чиновниками кинути таку заяву! Зрештою, навіть зі мною за трибуну ніхто не вийшов. Тільки один відчайдушний хлопець — місцевий «отаман».

Але я відчував, що це потрібно сказати. Я не говорив у формі обвинувачення, а перевів свою промову у своєрідну проповідь — про совість, про відповідальність перед Богом. І в кінці зачитав той люстраційний список. Багато з присутніх посиніли, позеленіли від злості. І після того мені сказали: «Можеш поставити хрест на своїй політичній кар’єрі, бо відсьогодні тебе зненавидить усе керівництво району!» Але натомість — ті люди, які мали б мене зненавидіти, стали поважати за сміливість. І коли вже висунули на мера, то мене підтримали різні, навіть діаметрально протилежні політичні сили, які між собою ворогували.

— На той момент ви вже були внутрішньо готові прийняти цю посаду чи вагалися?
— Вагання були дуже серйозні. Навіть нашою командою спочатку дійшли висновку, що не варто… Адже, по-перше, це позачергові вибори — тобто на короткий термін, за який потрібно показати якийсь результат. По-друге — розхитана політична ситуація. По-третє, революції завжди викликають завищені сподівання. Людям здається: ось ми «зло» перемогли, і «добро» зараз просто розцвіте, як райський сад!
Ми молилися всією родиною. Щоправда, батьки мене не дуже підтримували. Але підтримала дружина. Ми дуже близькі з нею ментально, по духу — як одне ціле. Хоча вона розуміла, що для неї це теж великий виклик…

— Ви пройшли шлях від електрика до держслужбовця. Чи могли тоді уявити себе політиком?
— Я ніколи не соромився, що навчався в ПТУ. Хоча мені навіть радили не вказувати цього в автобіографії. Так, ще проходячи альтернативну службу, я працював електриком. Але навіть у дитинстві ніколи не уявляв себе електриком чи водієм, мене чомусь завжди тягнуло до паперів. Коли інші діти гралися іграшками, я грався папкою з різними бланками, квитками… За ментальністю я завжди мав до цього схильність.
Але період роботи електриком був дуже важливим для мого життя, адже саме тоді я мав можливість кілька разів перечитати Біблію. Для цього був час і умови. А ще тоді я пройшов перевірку на твердість своїх переконань. Це стосувалося наказів начальства, які йшли всупереч моїм цінностям. Рекомендація молодим християнам: ніколи не приховуйте свого християнства! Мені як міському голові доводиться часто відвідувати різні заходи, які не обходяться без алкоголю. І тут теж — вибір: тихенько відсидітися або відразу заявити про свою позицію. Декілька разів мені доручали сказати тост. Я не відмовлявся — починав мову з того, що не вживаю алкоголю, а потім виголошував побажання, згадував про Бога…

— «Тост-проповідь»?
— Так! Мені не раз казали: «Ти так довго не витримаєш! Мер не може не вживати алкоголю! Коли до тебе за день прийде 20 чоловік-скаржників, які виїдатимуть мозок, то ти муситимеш ввечері напитися або з’їдеш з глузду!»

— А що для вас виконує цю функцію, яку інші знаходять в алкоголі?
— Що є громовідводом? По-перше, я маю велику сім’ю. Коли приходиш додому, а в тебе п’ятеро малих дітей, то немає коли розслаблятися (сміється)… Навпаки, коли займаєш таку посаду, потрібно якось компенсувати свою відсутність вдома. Нас часто можна побачити в місті усіх разом — в парку, в замку, на ставку, на стадіоні… Сім’я не дає сумувати!

Звичайно, якби не Бог, то багато разів можна було зламатися. Це розпорядча посада, багато відповідальних рішень, крутяться великі кошти, звідусіль — тиск, багато опонентів… Мер — це той, на кого можна скинути весь негатив щодо всіх органів влади й щодо всіх процесів у державі! Люди не розбираються, хто за що відповідальний: «Ми його вибрали, значить він має віддуватися за всіх!»

У мене секретаркою — жінка, яка працює вже, мабуть, при п’ятому голові, яка бачила різні моделі поведінки й управління. І вона весь час дивується, як виходять люди після прийому. Особливо, коли приходять ледь не з вилами, а виходять зовсім з іншим настроєм. Бог завжди дає такі слова, що жодна людина ще не пішла такою ж, якою прийшла. Правда, іноді доводиться приділяти дуже багато часу, виконувати роль психолога. Було, приходить людина, яка поливала мене брудом в інтернеті, а виходить моїм прихильником.

Я завжди кажу: робота з людьми — це служіння. Якщо не готовий бути слугою, краще й не починати. Тому що зазвичай люди приходять не для того, щоб подякувати…

— А було хоч раз, що приходили подякувати?
— Було кілька разів. Один чоловік навіть обійняв мене, розплакався… У нього була складна ситуація, яку він не міг вирішити впродовж головування кількох мерів. Каже: «Я не вірив, що ви допоможете!» Із десяти прокажених, яких зцілив Ісус Христос, тільки один вернувся Йому подякувати. Але я ж не Ісус Христос!
Буває, що приходять люди взагалі з якимись побутовими ситуаціями. Побутує така думка: якщо є проблема, в якій ніхто не може зарадити, — то йдіть до мера! Одна літня жінка подзвонила й каже: «Мої гуси пішли з дому, запливли на озеро й уже тиждень не повертаються…» Я попросив комунальників пригнати їй тих гусей — дзвонить, дякує…

— Чи розглядаєте ви свою політичну діяльність як покликання від Бога?
— Так, це покликання, до якого Бог мене вів. Ще в 2007 році ми з друзями з церкви створили благодійну організацію «Дім милосердя». Завжди було бажання якось вплинути на ситуацію.

— Розкажіть детальніше про це. Якою була мета створення цієї організації?
— Ми хотіли досягнути ті сфери, до яких не завжди може досягнути церква. Робили все, що могли. Це і проведення по школах акцій проти шкідливих явищ, і медичні огляди по району разом з мобільною клінікою та місією «Еммануїл», і допомога людям з інвалідністю… Старалися бути відповіддю на існуючі в суспільстві виклики. Якось навіть зробили лавочки в парку…

Це був виклик для нас, тому що невеликій групі доводилося організовувати досить солідні заходи. І знову ж — усе це робилося саме з почуття відповідальності. Я взагалі вірю, що зміни в країні почнуться з особистого почуття відповідальності якомога більшої кількості людей. Коли кожен запитає себе: «А яка моя роль в цій країні, цьому місті, у цій церкві?» Багато ж людей сьогодні сидять з поп-корном на дивані…

— Як залишатися християнином у владі, хворій на корупцію? З якими спокусами доводиться стикатися, і як ви їх долаєте?
— Насправді тема корупції не тільки заїжджена, але й перебільшена. Найперше, цю проблему слід розглядати з двох сторін — для гріха потрібно двоє. Я не кажу, що проблеми немає, але є міф, який ображає чесних людей, ніби «всі чиновники — корупціонери»! Поки на корупцію буде попит, доти вона буде. От мене зупинила наша «нова поліція» за поворот у недозволеному місці — і я заплатив штраф. Але багато людей не хочуть платити повної суми — краще дати півціни, але в кишеню поліцейському! Тому ми повинні розуміти нашу взаємну відповідальність. Є таке ефемерне поняття — «система». Але «система» — це твій сусід, родич, брат, кум, сват, дядько… Це певні взаємостосунки людей, які передбачають «спрощення» законних процедур.

Щодо мене особисто — якби не страх Божий, то не знаю, яким би я був. Тому, вважаю, що без Бога корупцію подолати не вдасться. Спочатку було важко. Перших півроку від мене виходили одні органи — заходили другі, виходили другі — заходили треті… Мої опоненти казали: «Ми зробимо так, що він сам втече з цієї посади!» Був великий тиск. Тим більше, що ти відповідаєш не лише за себе, але за весь колектив…

— А був момент, коли справді хотілося «втекти»?
— Такі моменти бувають. Але в мене така особливість характеру — я ніколи не втікаю з поля бою. Результатом цього є певні шрами на моєму тілі, зламана щелепа, вибиті зуби — у молодості всяке бувало… І в стресових ситуаціях я навпаки мобілізовуюся й приймаю виклик.

Наприклад, коли тільки декілька днів був на посаді, склалася така ситуація, що комунальне підприємство опинилося на грані банкротства. Це загрожувало дуже поганими наслідками, зокрема боргом пенсійного фонду. Я молився тоді дуже серйозно. Але Бог послав людей, з допомогою яких усе вирулилося. У принципі, коли йдеш на таку посаду — до таких моментів просто потрібно бути готовим.

— Загалом, віра в політиці — це плюс чи мінус? Для багатьох ці поняття взагалі не поєднуються…
— Віра — це основа! А те, що вона не поєднується з політикою — це міф, який походить ще з радянських часів. Наприклад, для мене енциклопедією з політики є біблійна Книга Неемії. Віра Неемії вивела його з теплого місця, вигідної посади й змусила відчути відповідальність за зруйнований Єрусалим, понівечений храм… Віра — це величезна перевага. Не уявляю, як люди, які не покладаються на Бога, можуть перебувати на такій посаді. У багатьох випадках — якби не молитва друзів, церкви, не знаю, як би вирішилися ті питання.

Кажуть, що політика — брудна справа. Але будь-яка справа буде брудною, якщо її робити брудними руками. Тому якраз християнам потрібно в першу чергу йти у владу — щоб нести цінності. Хто, як не людина, яка знає Бога, може витримати шквал оцих спокус, навантажень? Якщо говорити вужче, у контексті протестантизму, то саме через ці міфи ми втратили вже майже 30 років. Ще тоді, коли тільки почалася свобода, потрібно було відчути свою відповідальність за державу!

Я вважаю, що нас врятують не партії й не лідери. Нас врятують цінності! Цінності, на яких ми будемо будувати місцеве самоврядування, державну політику й взагалі національну ідею. І політиків я б оцінював не за партійною приналежністю, а за тим, які вони сповідують цінності.

— Чи маєте ви спілкування з іншими практикуючими християнами в органах влади?
— Ми якраз намагаємося налагодити таку комунікацію. Але це досить складний процес, тому що ці люди, по-перше, поодинокі. По-друге, вони дуже часто не мають підтримки у своїх церквах, тому їх важко навіть відслідкувати. З багатьма я вже знайомий: тільки в нашій області є голова департаменту соціального захисту, голова департаменту медицини, є міські голови, голови ОТГ…

Також я вважаю дуже необхідним зараз — активізувати людей, які можуть працювати на високих посадах і водночас нести християнські цінності. Практикуючі християни повинні ставати суб’єктами політики, а не об’єктами, якими маніпулюють!

— Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням і що ще не вдалося зробити на посаді міського голови?
— Зазвичай, коли говорять про досягнення, згадують якісь масштабні проекти… І в нас були такі проекти, наприклад — перші в області очисні споруди, парки, тротуари… Але мені хочеться говорити про інше. Найважливіше, що нам вдалося — це повернути віру людей у те, що місто може стати кращим. Люди стали пишатися тим, що вони — зі Збаража! Це було найважче. Про такі невеликі міста зазвичай кажуть — «діра», і люди намагаються кудись виїхати.

Щодо проблем — є проблеми з безпритульними тваринами, сміттям… Але, знову ж таки, головна проблема — те, що люди все ще не відчули особистої відповідальності. Ще не вдалося змінити менталітет. Багато людей не розуміють, що несплата податків, невиконання певних громадських обов’язків кожного окремого жителя — позначається на загальному стані міста. У вже згаданій Книзі Неемії описано, як кожен відбудовував зруйновану стіну напроти свого дому — це приклад для нас, як відбудовувати свою країну!

— Розкажіть про свою сім’ю.
— Я цілком усвідомлюю, що будуючи місто, можна втратити сім’ю. Були періоди, коли сім вихідних підряд не бував удома. І мене це дуже мучить. Коли є можливість, намагаюся максимально приділити увагу сім’ї. Я вважаю, що без дружини, яку Бог мені подарував, я не зміг би виконувати своєї роботи. Вона є сильним тилом для мене. Дружина, мама, громадський діяч — Бог дав їй дар усе встигати. Між нами — повна довіра. Коли я десь у відрядженні, то знаю, що ввечері дружина з дітьми молиться за мене, — це дуже підбадьорює! У нас п’ятеро дітей — троє дівчат і двоє хлопців. І найперше — я намагаюся в них виховати почуття відповідальності. Ставлю за мету виховати дітей, які знають Бога, які будуть корисними для суспільства та які зможуть потім побудувати власні щасливі сім’ї. І усвідомлюю, що без Бога цього зробити неможливо. Сім’я — це окремий фронт, про який я постійно думаю й дуже багато молюся!

— Якими були ваші духовні пошуки? Чи був переломний момент у пізнанні Бога?
— Був момент, коли я зрозумів, що пора вирішити: ти з Богом або без Бога — треба вибрати щось одне. Свідоме рішення я прийняв у 17-18 років, хрещення прийняв у 23. Скажу таку крамольну річ: дуже часто те, що ти народився у віруючій сім’ї, може віддалити тебе від Бога. Як і в більшості дітей віруючих батьків, у мене було балансування — між тим і тим… І зрештою дуже важливу роль відіграли батьки, але найбільшу — мій дід, який жив із нами. Він дуже багато з нами спілкувався, молився. Мав унікальну пам’ять, знав Біблію практично напам’ять. Це справило дуже великий вплив на мене. Дід був ув’язнений за віру. Перша дружина померла, другу застрелили, коли він був у таборі. Повернувшись, він узяв дружину брата, який загинув у таборі, бо в нього були діти й у брата — і хтось мав про них дбати… Кілька дітей померло, врешті померла й третя дружина. Сам — підірвався на снаряді, пальці відбило, ока не було… Я дивився на нього й розумів, що не можна стільки всього пережити без Бога! Саме він заклав ось це почуття відповідальності. Також від діда я перейняв ремесло пасічника.

— Що б ви побажали читачам у зв’язку із теперішньою ситуацією в Україні? З яким настроєм ви дивитеся в майбутнє?
— Я завжди кажу: «Те, що ми маємо — це набагато більше, ніж те, на що ми заслужили». Якщо дивитися з цієї точки зору, то в серці завжди буде вдячність. У більшості своїх публічних виступів закликаю: «Вірте в Бога і вірте в краще!» І це не рожеві окуляри. Людина, яка має Бога, навіть якщо втратить усе — не втратить радості в Ньому. Далі, багато що залежить від того, із чим ми порівнюємо. Якщо подивитися світову статистику, українці належать до 20% населення, яке живе набагато краще за решту 80%. А скільки людині потрібно? Чим відрізняється дуже багата людина від тієї, яка має все? Я вважаю, що маю все. Хтось може мати 1000 сорочок, але в даний момент він може носити тільки одну. Хтось може мати дорожчий автомобіль, але я й на своєму доїду, куди потрібно. Я вважаю, що розчарування приходить від завищених сподівань. Думаймо про себе в міру віри!

Разом із тим потрібно бути об’єктивним, мати стимул щось змінювати. Бо, якщо всім задоволений, то немає бажання покращувати ситуацію. Тому я закликаю українців взяти особисту відповідальність за власну долю, за власну сім’ю, за місто, за державу. Тільки якщо кожен візьме відповідальність за свій квадратний метр України, вона стане такою, якою ми хочемо її бачити!

— Чи має в тому, про що ви кажете, якусь особливу місію церква?
— Місія церкви — бути сіллю. Християни мають показати відмінність. Набагато легше бути чесним, коли сидиш вдома, отримуєш від біржі допомогу по безробіттю, від соцзахисту — допомогу по малозабезпеченості… Але набагато важче — на високій державній посаді, коли є дуже багато можливостей бути нечесним! Я переконаний, що майбутнє України — за правлінням людей із християнським світоглядом. Ніхто, крім українців, не збудує України. Ніхто, крім чесних, не подолає корупції. Ніхто, крім носіїв цінностей, не змінить судової системи тощо… Тому християни повинні бути професійними, здобувати освіту, ставати потужними економістами, юристами, законотворцями, господарниками. І в усі ці сфери приносити цінності. Тільки в цьому я бачу вихід. Два весла — молитва й дія. Одне без одного вони неефективні.

Розмовляли Дмитро Довбуш та Юрій Вавринюк

“Благовісник”, 1,2019

Попередня Олександр Озеруга: «Уміння розпізнавати час і діяти відповідно до часу — знову зробить Церкву доречною в суспільстві!»
Наступна На Рівненщині на Великодні свята посвятили два молитовні будинки

Вам також може сподобатися

Новини

70 авторитетних християнських спікерів служитимуть на сьомому Східноєвропейському лідерському форумі у Києві

З 29 листопада по 2 грудня 2017 року в Києві відбудеться сьомий Східноєвропейський Лідерський Форум.

Новини

Набули чинності законодавчі зміни, спрямовані на протидію домашньому насильству

Набув чинності Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 7 грудня 2017 року № 2229-VIII.