Грудень 26, 2018 3 419 Переглядів

Павло Цвор: «Якщо хочете, щоб Бог благословив у чомусь, почніть щось робити у цьому напрямку»

Восени місто Миргород на Полтавщині відвідав єпископ Павло Цвор. Уродженець Білорусі, нині він мешкає у Сакраменто (США), багато потрудився місіонером на півночі Росії – в Карелії. Наш кореспондент Геннадій Андросов записав свідчення єпископа.

Народився я в 1949 році в західній Білорусії, під Брестом, в селі Добре. У 40-х роках у нас практично все село складалося з віруючих. У цього є передісторія. Євангеліє в нашу місцевість приніс місіонер Степан Ярмолюк, який на початку XX ст. виїхав до Америки, на заробітки, там навернувся до Христа, закінчив місіонерську школу (до речі разом з Воронаєвим). А потім вирішив повернутися в рідне село, щоб принести землякам звістку про Ісуса Христа. Воронаєв, як відомо, поїхав до Одеси.

Мій дід і батько почули Євангеліє від Ярмолюка в 1926 році. Дід Порфирій увірував першим, а потім – батько Ананій. Дід був багатим, коли він приймав водне хрещення, то від великої радості набуття істинної віри в Бога зарізав кращого бика з господарства і пригостив усіх гостей, яких було близько 400 осіб.

Степан Ярмолюк у вічність відійшов в селі Доброму, на його могилі стоїть пам’ятник, з двома снопами. Один сніп стоїть, а інший нахилився колоссям вниз. І напис: «Я вірував, тому говорив: для мене життя – Христос, а смерть – надбання!»

Батькова дорога

Отже, до війни в нашому селі була велика церква – близько 400 членів, тому що була свобода, ми були під Польщею, ще не було безбожної радянської влади. Потім прийшли совєти, а з ними – гоніння на християн, а під час війни ще й Дім молитви згорів. Горіло все село (хати ж дерев’яні), і Дім молитви також згорів. Християни стали збиратися по домівках.

Потім почалися гоніння. Мій батько за віру відсидів шість років у таборах Воркути. Йому дали термін 25 років, але зі смертю Сталіна амністували. Однак  спокійно жити йому так і не дали. А коли потрапив в лікарню з приступом апендициту, звідти так і не вийшов – через три дні помер. Християни тоді боялися потрапити у лікарню, тому що їх кадебісти могли в прямому сенсі отруїти, щось зробити, щоб настала смерть, та все списати на хворобу. На жаль, в 11 років я залишився без батька. Але я знайшов Отця небесного!

Рядок з календаря

У нас вдома був відривний християнський календар «Промінь світла на кожен день», я запам’ятав текст з одного листочка: «Не хотів би я безплідним до трону Господа прийти, хоч одну хотів би душу до Ісуса привести!» Я тоді ще не міг читати, мені цей текст прочитала мама, коли тато був у таборах. Вона пояснила мені: як це, привести душу до Бога. Ця пісня так торкнулася мого серця, що я собі сказав, що обов’язково приведу хоча б одну душу до Бога. Цей текст супроводжує мене все життя: бажання приводити грішника до Бога.

Ми збиралися по домівках, я також любив бути в зібранні. У хату, де проводили служіння, збиралося так багато людей, що ніде було, як то кажуть, яблуку впасти. Тоді електрики не було, запалювали гасову лампу, то вона гасла від нестачі кисню. У 1958 році, коли мені було вісім років, я вперше на Пасхальному служінні пережив особисту зустріч з Богом. Враження від цього залишилося на все життя. Знаю, що я тоді народився згори.

Після цього з’явилося величезне бажання читати Слово Боже. Я пішов тільки до другого класу, ще ледь-ледь читав, але одним залпом прочитав Новий Завіт.

Ціна за одну Біблію

Зауважу, що тоді Біблія була великим дефіцитом. Мій батько повернувся з Воркути, він, щоб отримати цю дорогоцінну книгу від однієї жінки, напиляв їй вручну колод на цілий будинок! Цілу зиму він пиляв ці колоди. Ось яке величезне бажання було мати свою Біблію! Євангеліє переписували вручну, тому що на всіх не вистачало друкованих листків. Був час, коли ми придбали друкарський верстат і вдома друкували Новий Завіт.

Христос захопив мене і тягне (влечёт – рос.) дотепер. Я завжди переживав про те, щоб не втратити Бога. Коли в церкві заявляли потреби,  просив помолитися за мене, щоб я не залишив Бога. Настільки Він для мене дорогий і близький.

Перша проповідь

В дитинстві бачив, як дорослі проповідують, тому дуже захотілося теж проповідувати. Перше місце Писання для проповіді було з Євангелії від Матвія, 18 розділ, де йшлося про те, як учні приступили до Ісуса і питали: «Хто найбільший у Царстві небесному?» Ісус закликав дитя і сказав: «Хто не впокориться, як ця дитина, не ввійде в Царство небесне». Я був малий, тому мене поставили на лавку, сяк-так прочитав це місце Писання, більше вже нічого не міг говорити, зліз з лави, але люди загомоніли, хтось плакав, хтось радів. Діяв Дух Святий. Це була моя така перша проповідь, якщо можна її так назвати.

На другий день Різдва, в 1959 році, пережив хрещення Духом Святим. Тоді нам забороняли збиратися, були сильні гоніння. Попри це, вдень християни збиралися в лісі. Мене в ліс не брали, бо бувало, що приїжджав дільничний і робив постріли в повітря, щоб розігнати збори. Але вночі, бувало, що за північ ми збиралися в хаті. Мій старший брат прийшов додому, а потім знову пішов. Я знав, що він пішов до церкви, мене знову ж таки не брав, тому що було занадто пізно. Але я швидко підскочив з ліжка і за ним. Прийшов, а там вже повні дві кімнати людей. Зібрання тоді проводили в оселі Андрія Авдіюка. Він побачив мене, але додому не відправив, бо я сказав, що хочу отримати Духа Святого. Брат здивувався і сказав: «Ну що ж, проходь і по вірі твоїй нехай буде тобі». На першій же молитві я був хрещений! На те зібрання вперше заради інтересу прийшло подружжя комуністів (на Різдво ця сім’я приїхала в гості до віруючих родичів в наше село). Цей чоловік і жінка дивилися на все, що відбувається, з великою недовірою, але коли побачили, як я молюся, покаялися, бо сказали, що дитина не може обманювати або робити це награно. Вони на тому зібранні прийняли вірою Ісуса Христа і все життя служили Господу. Пам’ятаю: чоловіка звали Трохим.

Видавництво і фільм «Ісус»

Думка про те, щоб приводити душі до Христа, мене ніколи не покидала. Я мріяв поїхати в Воркуту з проповіддю Євангелія, туди, де відбував ув’язнення мій батько. Це стало можливим тільки в 90-х роках, коли прийшла свобода для проповіді Євангелія. Але 1990-й рік ще був так далеко…

У молодому віці я переїхав жити з Білорусі в Україну, місто Нововолинськ. Там включився в активну працю в помісній церкві. Ми придбали друкарський верстат і підпільно друкували Новий Завіт. Наше видавництво називалося «Світло світу». Коли стало потепління, і вже не так гнали церкву, ці Нові Заповіти стали дуже затребувані. У 1988 році ми отримали можливість демонструвати фільм «Ісус». З цим фільмом об’їздили всі райони Волині. Деякі служителі дивилися на такий спосіб євангелізації з побоюванням, але потім змінили свою думку, коли побачили, як люди каються після перегляду цього фільму. Скрізь, де ми показували фільм «Ісус», тепер є церкви.

У Нововолинську, попри гоніння і те, що не було Дому молитви, була велика церква (близько тисячі членів). Було багато молоді, над якою мене поставили старшим молодіжним служителем. Збиралися все ще таємно: іноді робили великі з’їзди, збиралися у Карпатах, в лісі, за 50 кілометрів від Львова. Ми вели дуже активне життя! Якщо порівнювати, то, хоч це парадокс, навіть більш активне, ніж зараз, під час свободи. Бувало, що нас ловили, і мовби якихось хуліганів, садили на 15 діб (п’ятнадцять діб з оголенням чола). Ми сприймали це все спокійно, і потім ще з більшою ревністю служили Господу.

Бог покликав, Він і забезпечить

Я одружився в Нововолинську, на Ользі, дочці єпископа Федора Артішука. Були значні труднощі для устрою молодої сім’ї, тому що я не був комсомольцем і на офіційну роботу ніде не брали. Влаштувався в бригаду будівельників (як тоді їх називали – шабашники), і так багато років працював, шукаючи випадкові заробітки по будівництву. Але Бог не залишав, і я завжди мав необхідні кошти на утримання сім’ї.

Коли ж, нарешті, з’явилася можливість їхати скрізь в СРСР з проповіддю Євангелія, Бог трохи скорегував плани: ми отримали запрошення в Карелію, і поїхали туди в 1990 році. Мені тоді було сорок років, був сповнений енергії та завзяття працювати для Господа. У нас було тоді четверо дітей, я їздив на Північ вахтовим методом – два тижні на Півночі, два тижні вдома. Тоді порівняно легко було їздити, ціни були прийнятні на проїзд. Проїзд до Пітера (тоді Ленінграду) коштував усього шість рублів. Було навіть так, що я літаком зі Львова прибував на недільне служіння в Костомукшу, а потім – назад, тому що в понеділок – на роботу.

Якщо Господь покликав на служіння, то Він піклується і забезпечує всім необхідним. У цьому багато разів переконувався на прикладі своєї сім’ї та інших місіонерів. Тільки спочатку потрібно повірити Богу! Ти йди на служіння, а Бог забезпечить. Але не навпаки: Боже, Ти дай мені те й інше, а потім я піду… Це невірство.

Моя сім’я була в Нововолинську. Будинок, господарство, велика пасіка, але я практично не займався вуликами, тільки по приїзду викачував мед. Усі дивувалися: як так виходить? Але це Бог так благословляв. Це було дивом від Господа. Дружина продавала мед, і цих грошей вистачало на забезпечення сім’ї.

Карелія: час пробудження

Коли ми приїхали до Петрозаводська, прийшли в міністерство внутрішніх справ за дозволом, то нам сказали, що ми вибрали дуже неблагополучний район, тому що тут трудився першим секретарем Андропов, запеклий атеїст. Він знищив усі церкви. Заступник міністра у справах релігії нам видав дозвіл, але сказав, що у нас нічого не вийде. Попри це, ми почали активно проводити євангелізації, ходили вулицями з плакатами із цитатами з Євангелія, вішали їх спереду і ззаду на собі. Нас було шестеро місіонерів. Демонстрували фільм «Ісус».

Перший раз велике зібрання організували у Палаці культури машинобудівників, в Петрозаводську, директор не взяв з нас ніякої плати за оренду. Він сказав, що йому нас шкода, все одно ніхто не прийде, мовляв, ви тільки витратите час і гроші, тому він пошкодував нас і грошей не взяв. Але на подив директора на перше зібрання прийшло не менше 400 осіб.

Потім нас запросили співпрацювати з місією «Голос надії» з Луцька. Я був заступником директора Місії. Ми також мали хороші контакти з фінської церквою. Фінляндія була буквально за кілька десятків кілометрів, і фіни-християни відгукнулися на нашу потребу, приїхали допомагати (особливо в матеріальній частині). Перш ніж нести Євангеліє, ми спочатку допомагали місцевим жителям продуктами, і саме фіни надавали нам продукти, одяг. Вони також поставляли Нові Заповіти, вже в Фінляндії надруковані російською мовою. Там була така організація «Живе Слово». Тоді була страшна розруха в Карелії, і саме фінська церква сильно допомагала її жителям.

З Божою допомогою ми відкрили близько шістдесяти церков по великих містах, районних центрах, робочих селищах. У ці церкви ми запрошували служителів з України. Зокрема в Біломорськ приїхав Степан Павлусь з сім’єю, який потім повернувся в Україну і його обрали обласним пресвітером Церкви ХВЄ Полтавської області.

Ми були включені в Союз Церков ХВЄ Росії, під тодішнім керівництвом Біласа. Мене висвячував на пресвітера церкви в Костомукші Василь Бутов. Потім ми вже з ним разом висвячували нових служителів в Карелії. Таким чином розвивалося служіння.

Карели схожі на фінів, вони не хочуть слухати російську мову, тому проповідувати місцевому населенню нам часто доводилося з перекладачем. Але там також було багато переселенців з України, Білорусії, інших регіонів СРСР. Одна бабуся вперше прийшла в зібрання і попросила заспівати пісню «Мой дом на небе, за облаками». Вона слухала зі сльозами. Коли вона була маленькою, її бабуся водила в зібрання, де співали цю пісню. Старенька була родом з Брестської області, тоді одразу покаялася і стала членом церкви.

Навернення Володимира

Одними з перших навернулися до Христа Володимир і його дружина Зоя. Він був начальником на заводі, прийшов з питанням: хто ми такі? Я подумав, що, напевно, знову комуніст прийшов влаштовувати розборки. Але, як виявилося, його батьки були віруючими, жили в Ташкенті. Упевнившись, що ми такої ж віри, як були його батьки, він відразу став на коліна і покаявся та радів, що нарешті знайшов свою церкву.

Володимир запросив мене додому, дістав багато пляшок зі спиртним: «Що мені з цим робити?» Його дружина висловила припущення, що може продати (а це були на той час великі гроші). Я сказав, що за Писанням: що не бажаєш собі, не бажай іншим. Тоді він рішуче вилив спиртне і всі пляшки розбив. Потім він став в цій церкві пастором…

Дім молитви у Костомукші

Останнім часом я жив в Костомукші уже постійно. У 1993-му ми почали там будувати Дім молитви у центрі міста на сімсот місць. Місцевий комбінат обіцяв допомогти з будівельними матеріалами, але якраз економіка рухнула, і три роки будівництво простояло. Аж поки у 96-му з’явилась можливість відкрити візу в США, і я поїхав в Америку. Там Бог дав мудрості організувати будівельну фірму, набрати бригаду будівельників-українців, ми будували житло, продавали, гроші пересилали на рахунок у Фінляндію, а звідти вже було легко привезти в Карелію. За чотири роки ми повністю завершили будівництво молитовного дому в Костомукші. Через чотири роки у 2000 році ми його збудували. Слава Господу!

До нас приїжджали гості з Америки, Європи і питали: скільки ми маємо позик в банку на виплату цього дому? Вони не вірили, що ми обійшлися без кредитів, позичок, за все вже сповна заплачено Господом. Слава Йому!

Згодом я передав служіння пастора Олегу Ігнатюку. Сам сьогодні живу у США, але часто їжджу в Карелію, допомагаю у міру сил. Також служимо Господу у церквах США, як слов’янам, так і американцям.

Роки мого служіння в Карелії (попри усі труднощі, яких було багато) найбільш благословенні Господом. Через ці труднощі Бог являв Свої чудеса. І для нас, і для місцевих жителів. Одного разу поламалася міська пекарня. Я поїхав до Фінляндії, домовився про доставку звідти свіжого хліба, який ми безкоштовно завозили у різні установи Костомукші. Це сильно підняло рейтинг місцевої церкви: такі методи євангелізації працюють завжди!  Однак вважаю, що сьогодні формат євангелізації змінився. Раніше можна було робити масові євангелізації, приходило багато людей, зараз же особливо актуальний особистий контакт, особиста євангелізація.

Скільки Бог дає здоров’я, сил, потрібно працювати для Господа. У Бога немає пенсіонерів. Ще багато праці на Божій ниві. Ось я зараз знову поїду в Костомукшу, щоб порадіти спільною вірою з місцевими братами. Скільки Бог дасть ще років прожити, тут на землі, всі роки життя хочу служити Господу. Я пам’ятаю слова, написані на могилі Ярмолюка і хочу, щоб вони цілком справдилися в моєму житті.

Про головне

Бог багатий і щедрий. Буває дуже заможна людина, але скупа, але Бог – багатий і щедрий. Він дає навіть більше, ніж ми просимо або про що думаємо. Але потрібно знати один духовний закон: якщо хочете, щоб Бог благословив у чомусь, почніть щось робити в цьому напрямку. Якщо нічого не робити, навряд чи молитва це спрацює. А ось коли ви почнете рухатися, працювати та одночасно молитися про устрій цього заходу, Бог піде вам назустріч.

За пору нашого служіння в Карелії з Божою допомогою нашій команді вдалося відкрити близько 60 церков. Пам’ятаю, коли починали будівництву Дому в місті Костомукша, до нас приїхав старший служитель Йорма, пастор з Фінляндії. Я набрався сміливості щоб попросити його зробити  збір по церквах Фінляндії на наше будівництво. Він сказав нам, щоб ми молилися. І ми кожен день молилися у підвальному приміщенні майбутнього Дому. А коли нарешті пастор Йорма сказав, що він їде до нас з нетерпінням чекали. Приготовили урочистість, сподіваючись, що привезе гроші на будівництво з Фінляндії.

Пасто зайшов з великим портфелем, всіх погляди звичайно на цей чемодан і вже внутрішньо торжествуємо, що так багато грошей привіз. Усі очікували коли, нарешті, він розкриє портфель, а фіни неквапливі за своєю природою, і Йорма, бачу – не поспішає. Я змушений був оголосити, що потрібно приступити до обіду і закликав до подячної молитви за їжу. Тоді Йорма нарешті згадав про головне і каже, що перш ніж ми будемо молитися, він хоче передати пожертву на будівництво. Всі дивляться на портфель, а він поліз в задню кишеню. Фіни гроші тримають не в нагрудній кишені – не прикладають гроші до серця, і це правильно. Дістає гаманець і звідти виймає два долари.

Я взагалі-то емоційна людина: що це таке? Це все? Майнула думка взагалі не брати ці гроші. Йорма простягає ці два долари, а я не знаю що робити: брати чи ні. І тут Дух Святий мене викрив: «Стій, змирися, повір Моєму Слову. Ці гроші від Мене. Візьми їх з подякою». І мене пронизало Слово про те, як Ісус примножував хліб. Стільки тисяч народу наситилися хлібом і ще 12 кошиків залишилося: «Я – Бог всемогутній, чи є що для Мене неможливе?! З незначного Я роблю значуще, мале Я множу! Візьми це мале, Я помножу, вистачить і залишиться». Коли Бог промовив в моєму серці це, я прийшов в страх і трепет, я злякався. Не став торкатися до цих доларів, а взяв Біблію, розкрив її та простягнув до пастора, мовляв, клади гроші в Біблію. Руки грішні, а Біблія свята.

Я підняв Біблію з грошима, і ми стали молитися. Непроста була молитва. Не всім було таке одкровення, як мені, але кричали всі і просили милості у Бога.

І що ж ви думаєте? Ці гроші Бог помножив. Кошторисна вартість дому молитви була 1 мільйон доларів. Звичайно, виникає логічне запитання: де ж взявся цей мільйон? Не з неба ж гроші впали… Звичайно, якби ми сиділи і нічого не робили, нічого б і не було. Потрібно працювати в обраному напрямку, і тоді Бог буде множити. Господь давав приймати правильні рішення.

Хтось подумає, що в порівнянні так мало отримав від Господа… Не думай так, наш Бог – Бог множення. Коли отримуєте мало, то не нарікайте, а дякуйте, Господь примножить.

Попередня Полку  місіонерів  прибуло – у ЄТС випустила чергову групу випускників за програмою «Відкриття церков»
Наступна Рада Церков оголосила новий 2019 рік Роком сім’ї    

Вам також може сподобатися

Новини братерства

Полковник збройних сил вручив єпископу Ростиславу Мураху відзнаку міністра оборони «Медаль за сприяння Збройним силам України»

   До Головного офісу ЦХВЄУ полковник Василь Світак прийшов без попередження. Тож єпископа Ростислава Мураха відкликали із лекції КБІ…

Новини братерства

Парламентський молитовний сніданок об’єднав священнослужителів, політиків і дипломатів

   11 червня у столиці відбувся Парламентський Молитовний Сніданок під патронатом голови Верховної Ради України Олександра Турчинова. 

Новини братерства

«Що обіцяли, Боже, Тобі біля води в серці своїм дай зберегти на всі роки»

У першу суботу серпня, на Кресівському водосховищі, що неподалік від дамби (м. Кривий Ріг) відбулося урочисте зібрання – святе водне хрещення. У ньому взяли участь майже всі п’ятидесятницькі церкви міста – більше 1000 віруючих прийшли привітати охрещених.